Потрапивши до музею живої природи під назвою "Софіївка", ви відразу переконуєтесь: тут все нагадує казку. І це справді так, адже в основу композиційного вирішення центральної частини парку покладені сюжети з міфології Стародавньої Греції та Риму, а деякі місця нагадують оселю грецьких богів, героїв, письменників та філософів.
За задумом архітектора, парк є наочною ілюстрацією до окремих частин поем Гомера "Іліада" та "Одіссея". "Софіївка" тим і славиться, що вона побудована на класичній основі, бо це практично матеріалізована в конкретних об'єктах парку Гомерівська "Одіссея". Будь-яка (перша-ліпша) композиція чи мала архітектурна форма не тільки гарна зовнішньо, але і містить в собі певний задум, виражає ідею міфу чи якоїсь події, - і все це настільки продумано і пов'язано між собою, що загалом зливається в єдину симфонію краси.
Можливо, у когось може виникнути запитання: для чого нам, жителям кінця XX ст., потрібні міфи стародавніх греків? О. С. Пушкін, нагадуючи про міфи, сказав, що "кожен європеєць повинен мати достатнє поняття про безсмертні творіння величної старовини". Та і що зможе зрозуміти читач, який не знає міфології, із вірша поета "Прозерпіна":
Плещут волны Флегетона, Своды Тартара дрожат: Кони бледного Плутона Быстро к нимфам Пелиона Из Аида бога мчат.
Щоб повніше розкрити смисловий зміст елементів паркових композицій "Софіївки", ми, по можливості, описуючи об'єкти парку, будемо давати пояснення, щодо всіляких міфів, легенд та історичних подій, що пов'язані з ними.
Коли Л. Метцель закінчив будівництво, в'їзд до парку був з боку оранжерей (тобто, з двору сільськогосподарської академії). Тоді приїздили в "Софіївку" на конях по теперішніх вулицях Тищика і Київській, вулиці Садової ще не було. Вона з'явилася в 1838 р., коли, зрізавши косогір, проклали ґрунтову дорогу, якою приїздили з міста по воду до залізної труби в парку, звідки витікала вода, що поступала з Дзеркала Діани. В 1838 р. від Нижнього ставу до виходу з парку в місто було прокладено бруковане шосе, а воду вивели трубою за територію парку до джерела, яке носило назву "Залізна рура". Вже на початку ХХ-го століття цього джерела не стало, бо тут, як свідчать архівні матеріали, спочатку мала бути водолікарня, потім пральня, а до 1994 р. тут була міська водонасосна станція. До 200-річчя заснування парку в 1996 році відновлено дію цього джерела, повернуто його історичну назву. Доречно сказати, що вода цього джерела поступає, як і 200 років назад з центральної частини парку із гроту "Діани", про який скажемо далі. Як тільки ми зайдемо на територію парку з вул. Садової, зліва, зразу ж за вхідною баштою ми побачимо гірку, обсаджену ялівцями, туями та ялинами. В цій гірці ще тоді було влаштовано басейн, з якого, як і тоді, так і тепер поступає вода до "Залізної рури" та водоспаду з маленьким блюдечком води, збудованих за проектом архітекторів інституту "УкрНДІІнжпроект" В. Б. Харченка та О. П. Гуменного.
Від "Софіївки" по вулиці Садовій в 1853 році прокладено бруковане шосе до центру міста. Це було перше шосе в Умані. В 1844 р. при в'їзді до парку збудували дві башти в готичному стилі.
За вказівкою Миколи I, який побував у 1847 році в "Софіївці", ці башти були знесені, а замість них за проектом архітектора А. І. Штакеншнейдера спорудили в 1850-1852 рр. в античному стилі вхідні башти, що збереглися до нашого часу разом з в'їздними воротами та хвірткою. Огорожа від башт протягом цих років багато разів змінювалась - від дерев'яної на цегляних стовпчиках до металевої на гранітних колонах, до вигляду, який вона має тепер, разом з реконструйованим мостом, сходами та комплексом для обслуговування туристів, що тепер носить статус Будинку творчості вчених Національної академії наук України. Цей будинок, має оригінальну архітектуру, а на вершині будівлі - оглядовий майданчик. Крім музею в Будинку творчості вчених є готель на 45 осіб, ресторан, сауна - отже, всі умови для плідної роботи під час зустрічей наукових працівників з різних міст та країн.
Верхню частину конусовидної покрівлі вхідних башт завершують своєрідні прикраси, що нагадують факел. Це спонукало до версії, що Головний вхід до парку нагадує вхід в Афінський ринок, а деталі, що завершують сторожові башти, запозичені з храму богині Вести в Тіволі (Італія). Щодо дерев, які прикрашали вхід до парку, то тут довгий час красувалися італійські пірамідальні тополі, що їх завіз С. Щ. Потоцький. Саме з "Софіївки" вони розповсюдились по всій Росії (Про це свідчить лист імператора Росії Олександра І до Софії Потоцької, в якому він дякує її за транспорт із саджанцями пірамідальної тополі, що прибув до Петербурга).
До стихійного лиха, яке спіткало "Софіївку" в ніч з 3 на 4 квітня 1980 року, Головний вхід прикрашали ялиці бальзамічні. Вони загинули, а на їх місце висаджено дві туї колоновидні 20-річного віку, які прекрасно вписалися в архітектурний ансамбль, - стрункі, ставні, вони підкреслюють його парадність і урочистість.Часто запитують про причини повені та про збитки, спричинені паркові стихійним лихом.
Зима 1979-1980 рр. була безсніжною та морозною. Товщина льоду досягала більше 0,7 м, а ґрунт промерз на глибину до 1,5 м. Потім в березні 1980 року пройшли великі снігопади, а низька температура повітря трималася майже до половини місяця. Потім почалося різке підвищення температури і танення снігу. За підрахунками фахівців, приплив води в ставки парку був таким великим, що коли б навіть за два тижні до лиха, що трапилося, були повністю відкриті всі водопропускні споруди на ставках, то і тоді вони були б не в змозі пропустити величезну кількість талих вод, що поступали у водоймища парку. Повінь розмила земляну греблю по вулиці Інтернаціональній, і вся маса води з Красноставського водоймища площею більше 17 га у вигляді селевого потоку пронеслась по поверхні льоду Верхнього ставу, ринулася вниз ущелиною по течії річки Кам'янки, де розташовані головні об'єкти парку. Тоді ж під час повені були повалені гранітні пілони з вазами біля Головного входу, дещо зсунута і розвернута по осі на гранітному цоколі права башточка, а також повалена з правого боку майже вся металева огорожа на гранітному підмурку.
Хоча рослинність парку під час повені зазнала значних втрат (деякі вікові дерева, які прикрашали центральну частину парку, загинули, а інші зазнали значних пошкоджень), видовий склад насаджень практично зберігся. При цьому загинули і самосівні, нецінні для паркових пейзажів дерева та кущі. Повінь пошкодила асфальтове покриття Головної алеї, знищила до основи дорожно-алейну систему парку в його найнижчій частині від гроту Фетіди до Головного входу з вул. Садової, були знесені і зруйновані всі металеві та дерев'яні мости, шлюзи, окремі скульптури та малі архітектурні форми.Наслідки повені швидко ліквідували, і лише пошкоджена кора дерев на Головній алеї нагадує і тепер про те стихійне лихо. Біля входу в парк праворуч в глибині за стіною вічнозеленої туї знаходився будинок Музею історії парку. Він був відкритий у вересні 1985 року. Музей, створений на громадських засадах завдяки ентузіазму працівників парку та його шанувальників, не був розрахований на масове відвідування. Це був методичний центр для підготовки екскурсоводів. В ньому також були зосереджені матеріали з історії "Софіївки". Будинок, в якому був розміщений музей, збудований у 1957 р., до 1980 р. використовувався як адміністративно-лабораторне приміщення, а в 1996 р. його фонди перенесено до нинішнього адміністративного корпусу, який розташований на території парку.
Тепер нам відкривається прекрасний вид на гранітні скелі та мініатюрне Женевське озеро, яке виникло в 30-х роках XX ст. Раніше тут був кар'єр для добування каменю, на щастя, своєчасно закритий.
Вода, камінь, гроти, дерева, що ростуть безсистемне, створюють враження природної діброви. За свідченням Т. Темері (Themery, 1846), на території поляни була збудована в 1841 р. дерев'яна альтанка для караульного солдата. Вона нагадувала по своїй формі грибок, тому місцевість схилу праворуч по ходу в парк і дістала назву Грибок. Альтанка ця відновлена в 1994 роиі. Останнім часом розчистили цей схил від самосівних дерев та кущів місцевих малоцінних порід і відкрили далеку перспективу на прекрасний краєвид - поляну Грибок, з виходом на поверхню природних каменів.
Далі на передньому плані ландшафту привертає увагу група ялин, а також болотний кипарис (таксодій дворядний) - унікальний екзот, гість з далекого американського континенту. Дерева ці посаджені в 1891 р.
Раніше ділянку парку від Головного входу до Тарпейської скелі називали Малою Швейцарією. Ця назва вперше з'явилася в рукописному путівнику Л. А. Казаринова.
З історичних архівних матеріалів відомо, що свій завершений вигляд ця ділянка парку набула в період військових поселень, після завершення будівництва вхідних башт. Ми думаємо, що автори намагалися відтворити в ньому природу не Швейцарії, а, швидше всього, Шотландії. Основою для наших припущень послуговуються оссіанічні мотиви, які простежуються в одній з перших робіт про парк - в "Путівнику по "Софіївці" Т. Темері (Themery, 1846). Після хвалебних од в адресу Софії, її чоловіка С. Щ. Потоцького, співця "Софіївки" С. Трембецького та її зодчого Л. Метцеля, автор, посилаючись на французький переклад поеми про "Софіївку" де Легарда, згадує імена Мальвіни та Оссіана, ніби питаючи, чи немає їх на суворих скелях "Софіївки". Далі Т. Темері в примітках до путівника пояснює, хто такий Оссіан, і включає цілий ряд окремих віршів про нього в перекладі з шотландської на французьку мову, а також згадує ще одного героя цього епічного твору - Фінгала. Наші припущення також базуються на дослідженнях відомого спеціаліста в галузі паркознавства, автора книги "Поезія садів" Д. С. Лихачова, який поряд з іншими відомими парками Росії "Софіївку" і Воронцовський парк в Алупці відносить до парків пізнього романтизму, які відчули на собі вплив оссіанічних настроїв.
Милуючись парком, його чудовими краєвидами, давайте коротенько ознайомимося з тим, звідки виникли в мистецтві оссіанічні мотиви і що вони є насправді. Відомо, що в Англії, яка була законодавицею мод в садово-парковому мистецтві в кінці XVII ст., в літературному відношенні виникла ціла низка явищ, близьких до сентименталізму. Це період, який прийнято називати передромантизмом, що передував романтизму початку XIX ст. Найбільш позитивним в передромантичній літературі кінця XVIII ст. було звернення до народної творчості. Обурюючись егоїстичною і нікчемною сучасністю, сумуючи за героїчним і поетичним минулим, багато хто з письменників Англії звертається до народних (англійських, шотландських та ірландських) пісень та балад. Швидке зникнення цих пам'яток народної творчості примушує письменників і вчених бережливо записувати пісні та легенди, які ще збереглися.
В традиціях народної творчості видав в 1762-1765 рр. свої "Твори Оссіана" син шотландського селянина, сільський учитель і збирач фольклору Джеймс Макферсон (1736-1796), "Поеми Оссіана сина Фінгала", які мали великий успіх і не лише в Англії.
Оссіан - шотландський бард III ст., супроводжував свого батька, короля Морвена, в його поході на Ірландію; після смерті батька він приймає командування військом. З часом, постарівши і осліпнувши, Оссіан залишає державну діяльність і починає складати пісні в пам'ять про свого сина, Оскара, який був підступно вбитий. Вдова сина, Мальвіна, залишається біля Оссіана, вивчає його поезію і передає іншим.
Епічна розповідь Оссіана постійно переривається ліричними відступами, меланхолійними зверненнями до сонця, зірок і стихій. Головні епізоди поеми носять не героїчний, а любовний характер. Розповсюджений в шотландській народній поезії мотив родової ворожнечі і загибелі двох закоханих із ворогуючих родів особливо часто використовується в цьому творі. Прекрасні дівчата (Кольма, Даура та ін.), про яких співає Оссіан, покидають своїх батьків, щоб втекти з коханими, але гинуть, ставши жертвами родової ворожнечі та підступності ворогів. Кольма оплакує нареченого і брата, які вбили один одного в поєдинку, і помирає від горя; Даура гине на скелі, що посеред моря, а в цей час брат, наречений і батько марно намагаються врятувати її.
Ліричні відступи Оссіана пронизані похмурою безнадійністю, як і трагічні епізоди його оповідань. Доля кожного з героїв поем закінчується трагічно, далі йде опис його могили. "Тісне тепер твоє житло!" - говориться в поемі про одного з героїв. - Похмуре місце твого покою! Трьома кроками я обходжу тепер твою могилу. А яким величним ти раніше був! Чотири камені з мохом вкритими вершинами - єдиний пам'ятник про тебе. Дерево з негустим листям, висока трава, що шумить під вітром, вказують очам мисливця могилу Морара..."
Поеми Макферсона, не дивлячись на властиву їм похмурість та сльозливо-сентиментальну патетику, мали велике значення для розвитку світової літератури і, природно, знайшли своє відображення в садово-парковому мистецтві. Оссіана, як видатного співця народного епосу Шотландії, називали "північним Гомером". Образами Оссіана надихався молодий Гете, а пізніше Байрон і Гюго. Як показали дослідження Ю. Д. Левіна "Оссіан в російській літературі", Росія також не лишилася осторонь від цього європейського літературно-громадського захоплення (Левін, 1980). Оссіанівські теми знайшли своє відображення в творчості Карамзіна, Державіна, Жуковського, Озерова і Гнедича, Рилєєва і Кюхельбекера, Пушкіна і Лєрмонтова. Як зауважує Ю. Д. Левін, вони залишили слід в поезії декабристів, сприяли становленню російського романтизму.
Враховуючи, що в Умані жив один з керівників Південного товариства декабристів С. Г. Волконський і сюди приїздили декабристи П. І. Пестель, М. П. Бестужев-Рюмін, В. Денисов, а в 1821 р., проїздом в Тульчин, можливо, відвідав Умань і О. С. Пушкін, можна цілком погодитись з дослідженнями Д. С. Лихачова, що оссіанічні мотиви знайшли своє відображення і в" "Софіївці" і, на нашу думку, в першу чергу на ділянці від Головного входу до Тарпейської скелі, яка, як відомо, будувалася в період з 1838 по 1859 рр.
На схилі зліва розкинулася природна діброва, яку назвали Дубинкою. Справді, на цьому місці колись був дубовий ліс, але від нього зберігся лише один 300-літній дуб на галявині біля Китайської альтанки. А ці дерева, що створюють картину густого природного дикого лісу, висаджені пізніше, вік їх менше 200 років. Частина їх посаджена ще в перший період будівництва парку, частина - пізніше, а ще більше тут самосіву, який роками не вирубувався, і лише протягом 1999-2002 рр. граби, клени, ясени і інші самосівні дерева та кущі були вирізані, викорчувані і після планування посіяно газон. Тепер та ділянка парку милує око відвідувачів красою велетнів-дубів та свіжою зеленню газону. Років 50 тому, за Дубинкою висаджені і дерева-екзоти. Вірніше було б назвати цю ділянку Грековим лісом, адже колись в цьому районі Умані був цей ліс, відомий з часів турецької навали в 1674 р. (Літопис Самовидця. - К., 1971. - с. 119). Очевидно, від назви лісу і балка, що проходить через весь парк вздовж південного його краю, дістала назву Грекової. Останні залишки Грекового лісу, що ще зберігалися у вершині Грекової балки, були вирубані і продані на початку XX ст. для поповнення місцевої казни.
Відразу біля входу в парк зліва, вгору по схилу простягається дорога, довжиною 1 км, яка веде до адміністративно-господарської зони. Вона прокладена у 1986 р., а в 2002 р., після закінчення будівництва нового ставу, її перебудували.
Привертає увагу своєю мальовничістю узвишшя, засаджене ялівцем козачим, туями, ялинами. Під цим насипом, як ми уже відзначали, - басейн для збору води із джерела "Грот Діани", збудований в 1838 р. Поряд розташована план-карта "Софіївки" (автор - бувший головний архітектор міста П. Клименко), на якій позначені головні об'єкти парку, дана коротка історична довідка.
Прямуючи Головною алеєю, що в'ється вздовж русла річки Кам'янки, милуємося мальовничими краєвидами, слухаємо спів птахів, лагідне дзюркотіння води, шелест листя над головою, дивуємося неповторній красі природи і творінню людських рук. На лівому березі - кам'яні композиції, гроти. Про них не збереглося легенд, міфів чи навіть народних переказів, чим так багата "Софіївка". Це, на нашу думку, є теж доказом, що ця ділянка, створена в другий період будівництва парку, відображає оссіанічні мотиви, модні в той час в мистецтві та серед освічених людей Росії. Ось ця група гранітних брил, де росте таксодій дворядний, хіба не нагадує символічну могилу з чотирьох каменів одного з героїв поеми - Морара?
А там поряд величезний грот, утворений навислою брилою граніту, дійсно може відображати Фінгалову печеру (Фінгалова печера знаходиться у Великобританії на узбережжі острова Стаффа (Гебридські острови), її довжина біля 70 м, а висота до ЗО м. Дно вкрите водою. Має багатогранні базальтові стовпи, в ній дуже своєрідна акустика).
Далі по ходу Головної алеї на високій кам'янистій скелі видніється дерев'яна альтанка. Легкої конструкції, вона ніби завершує скелю, вдало вписується в навколишній пейзаж. Вперше її встановлено в 1839 році, пізніше, коли постаріла, - зняли, і лише в 1950 році відновили знову.
Скеля називається Тарпейською. Так називається південно-західна стіна Капітолійської фортеці Стародавнього Риму, яка збереглася до нашого часу. Ця назва вперше зустрічається в нарисі Л. О. Казарінова. При Потоцьких тут закінчувався парк.
Одна з легенд розповідає нам, що Ромул (легендарний засновник і перший цар Риму), бажаючи закріпити мирні відносини з сусідніми племенами, хотів одружити своїх воїнів з їхніми дівчатами. Але вони не довіряли римлянам і не хотіли віддавати дівчат за них. Ромул наказав влаштувати свята, на які запрошував сусідів. Під час одного з свят по знаку Ромула його воїни захопили дівчат з племені сабінян. Тіт Тацій, цар сабінян, - оголосив війну. Але Капітолійська фортеця, огороджена високими стінами, була неприступною. Тіту Тацію вдалося домовитися з дочкою першого консула Капітолійської фортеці Тарпеєю: вона відчинить їм ворота, за що одержить все, що носили воїни на лівій руці, а носили вони масивні золоті браслети. Коли сабіняни ввірвалися до фортеці, Тіт Тацій, в знак зневаги до зрадниці, разом з браслетом кинув до її ніг щит, адже щити носили теж на лівій руці. Всі воїни за прикладом свого вождя зробили те саме, і Тарпея загинула під щитами. А конфлікт закінчився мирно: облога фортеці продовжувалася кілька місяців, за цей час сабінянки переконалися, що вони не рабині, а жінки, яких люблять і поважають, їм стало жаль своїх чоловіків. Розпустивши в знак печалі волосся, вони кинулися до своїх батьків і братів, благаючи не вбивати їх чоловіків. А тіло Тарпеї скинули з стіни, яка з того часу і називається Тарпейською. Звичай скидати з цієї стіни засуджених на смерть державних злочинців існував в Римі аж до нашого часу.
Але цю ділянку парку можна розглядати і з позиції оссіанічних мотивів. Можна припустити, що скеля, на якій стоїть альтанка, то оточена морем одинока кам'яна брила, на якій загинула Лаура - одна з героїнь Д. Ж. Макферсона, особливо, якщо врахувати, що в 1841 році планувалось провести воду під цю скелю і влаштувати тут каскад (документ N1 п. 7). А. О. Казарінов згадує в своєму нарисі про ніби спеціально влаштованій тут п'явочник. Можливо, підведення води до скелі не довели до кінця після приїзду Миколи І, який не дав згоди на введення елементів оссіанізму в мотиви "Софіївки", про що свідчать і перероблені з готичного в класичний стиль вхідні башти. Отож, в круглому водоймищі (зараз це сухий котлован) могли водитися і п'явки.
В парку ще багато нерозгаданих таємниць, які належить розкрити, глибоко вивчивши літературну спадщину та архівні матеріали минулого.
Зліва по ходу маршруту - малопомітний камінь, на якому вибито і цифри "1838". Це дата будівництва Головної алеї та водопроводу. Крім того, це своєрідний пам'ятник безіменним будівельникам-майстрам, чиєю працею створювалась ця частина парку. До повені 1980 року цього каменя ніхто не пам'ятає, мабуть, він "заплив" ґрунтом ще багато років тому.
Трохи далі джерело - "Срібні джерельця". Оформлення його виконано в античному стилі. Перед вами підковоподібна споруда, на краях якої дві гранітні вази з декоративними рослинами. На середній частині вертикальної стінки цієї гранітної споруди - декоровані бронзою трубки, з яких весело біжать струмочки кришталево-чистої джерельної води, що весело перекликаються між собою ніжним дзюрчанням, ніби запрошують подорожнього (мандрівника) напитися цілющої вологи.
Фонтан "Срібні джерельця" був споруджений в 1974 р. за проектом київського архітектора О. І. Лопушинської на місці будки із залізною трубою для випуску води, яка стояла тут з 1850 р. (згідно рукопису А. О. Казарінова). Головна алея привела нас до павільйону Флори. Закінчилася ділянка парку, створена в період, коли він перебував у віданні військових поселень і в пізніші часи. Тут при Потоцьких проходила південна межа парку.
Перед павільйоном Флори спланована площа, від якої, обгинаючи павільйон, розходяться кілька доріг. Асфальтова дорога через Венеціанський місток виведе нас до Верхнього ставу і до виходу на територію Уманської сільськогосподарської академії (колишнє Головне училище садівництва), повз оранжерей на видовий майданчик біля обеліску. Звідти по Верхній алеї можна вийти на терасу Бельв'ю і повернутися на площу до павільйону Флори По цій дорозі, навколо центральної частини парку, можна прогулюватися в кареті.
Друга дорога від павільйону Флори піднімається круто ліворуч і догори, веде до вхідної зони в парк з вулиці Київської, до адміністративно-господарської зони парку, до поляни Дубинка і далі в західну частину, де створені сучасні мальовничі види парку.
Середня дорога веде по верхній алеї, спокійній, затіненій віковими деревами, вільній від екскурсійного гомону, до оранжерей, в зворотному напрямку вже описаного вище маршруту.
Наш же шлях пролягає по Нижній алеї, яка проходить вздовж пишнобарвного звивистого берега Нижнього ставу. Звідси найширше розкривається розмаїття талановито мистецьки створених картин, ніби виписаних самою природою.
Донедавна ще вважалося, що павільйон Флори було зведено на тому місці, де ще в період створення парку була збудована Пастуша хатина. Але очевидець С. Гроза, який вчився в училищі при Уманському базиліанському монастирі з 1816 р. і добре знав "Софіївку", стверджує, що до 1820 року на місці павільйону Флори не було ніякої споруди. Коли ж весь уманський повіт готувався в 1820 р. до приїзду царя Олександра І, тут було влаштовано (поставлено) Сільський павільйон.
Т. Темері в своєму "Путівнику по "Софіївці" (Themery, 1846) пише, що Сільський павільйон в 1841 році через його неприглядність адміністрація військових поселень розпорядилася знести, а на його місці в 1842-1845 рр. за проектом військового інженера К. Раппонета був збудований "монумент прекрасного стилю" (павільйон Флори, який існує і понині). Більшість авторів путівників "Софіївки" помилково стверджують, що павільйон Флори побудований за проектом І. Макутіна.
Флора - римська богиня квітів, юності і весни. У греків вона звалася Хлоридою. В її честь весною святкували так звані Флоралії, під час яких відбувалися веселі ігри. Люди прикрашали себе квітами, жінки одягали яскраві сукні, вінки. Співали, танцювали в честь богині квітів, вітали прихід весни. В античному мистецтві Флору зображали молодою жінкою з квітами в руках, або вона їх ще розсипала навкруги. Павільйон Флори - невід'ємний елемент в композиційному оформленні всього паркового ансамблю. Його світле оздоблення на фоні зеленого обрамлення успадковане від Сільського павільйону. Еліпсовидна форма підсилює враження логічно завершеної високохудожньої картини, яка чудово вписується в ландшафт, що її оточує, як єдине ціле. Не дивлячись на свою монументальність, павільйон здається в далекій перспективі - наприклад з тераси Муз, легким, ніби він пливе в небі. Це враження підсилюється його відображенням в дзеркалі води Нижнього ставу.
А зблизька павільйон Флори виглядає велично і в той же час вишукано, граціозно, завдяки своїм точним архітектурним формам, високим струнким колонам в доричному стилі та ажурному барельєфу на фризі, що зображає листя і грона винограду. Орнамент виконано в 1852 році за малюнками академіка архітектури О. І. Штакеншнейдера. Гранітні сходи ведуть до просторого овального залу з чудовою, надзвичайною акустикою, а в проміжках білосніжних колон відкривається панорама Нижнього ставу незвичайної краси і різноманітності. Рослинність, камінь, вода, архітектура великих і малих форм, комплекс гідротехнічних споруд є тими основними елементами, з яких створено парковий ансамбль. Л. Метцель геніально вирішив проблему забезпечення водоймищ та гідротехнічних споруд "Софіївки" водою. По руслу річки Кам'янки завдяки земляним греблям, насипаних кріпаками, створено чотири ставки: Нижній, Верхній і Красний знаходяться в межах парку, а Війтівський розташований в с. Родниківка. Площа Верхнього ставу, або ще його називають Чарівним морем, який є резервуаром для роботи гідротехнічних споруд парку, - 8,6 га. Нижнього (або Іонічне море) - 1,1 га. Все ложе Нижнього ставу вирубано в гранітній скелі, очевидно, саме тут кріпаки били граніт для спорудження гротів та кам'яних композицій, виготовлення ваз, колон та постаментів. Вода в Нижній став надходить з Верхнього чотирма напрямками за рахунок різниці рівнів води в цих двох ставках.
Посеред просторої дзеркальної поверхні Нижнього ставу з широко роззявленої пащі змії, що звивається на камені, стрімко б'ється з дзвінким гомоном, шумом, розпадаючись на міріади діамантових бризок 12-16-метровий стовп води. Це знаменитий фонтан "Змія". Вода надходить до фонтану по самопливному підземному водогону, викладеному з гранітного тесаного каменю вздовж дороги, яка веде від академії та оранжереї до павільйону Флори.
Напроти Громового гроту, або гроту Каліпсо, знаходиться відстійник та відгалуження водоводу, щоб подавати воду в інтер'єр гроту. Відстояна і таким чином очищена вода по чавунних трубах, укладених під невеликим нахилом, повільно, самопливом, що зводить до мінімуму втрату сили тиску при терті води об стінки трубопроводу, подається до фонтану "Змія".
Діаметр фонтанної голівки "Змія" в порівнянні з трубою водопроводу зменшено в 10 разів. Точно розрахована подача води і просте інженерне вирішення виверження її фонтану забезпечує невелику різницю у висоті між стовпом фонтану і рівнем Верхнього ставу всього лише 1,5-2,5 метри і, таким чином, висота фонтану "Змія" досягає 12-16 метрів. Спочатку вода фонтану линула в висоту просто з отвору в камені, і лише пізніше, в часи військових поселень, на камені була встановлена скульптура змії. Вилита з бронзи невідомим майстром, змія приваблює своєю виразністю і пластичністю. В кожній звивині її тіла відчувається ніби внутрішня напруга, а шум води, що виривається із пащі, створює враження, що перед нами шалено звивається в люті жива змія.
Точна дата, коли встановили статую змії на камені, - невідома, як невідомий і автор цієї оригінальної скульптури. З виступу одного з випускників училища в 1884 році на урочистих зборах, присвячених 50-річчю заснування Головного училища садівництва, дізнаємося, що в роки його навчання парк був набагато ошатніший і в той час в парку була скульптура змії, з пащі якої бив фонтан води, тому можна припустити, що Змія була встановлена після 1851 року (в 1852-1859 рр.). Можливо, що в 1870 році під час повені вона була знесена потоком води (як це було і в 1980), а встановлена знову лише після Великої Вітчизняної війни, тому що у всіх відомих роботах про "Софіївку" до 1939 р. включно про Змію не згадується.
Можливо, встановлення скульптури Змії пов'язане з грецькою міфологічною богинею здоров'я Гігією (Гігія зображалась у вигляді молодої жінки у довгому одязі із змією, яку вона годує з чаші. В наш час чаша із змією - емблема медицини, емблема здоров'я.).
Фонтан по-різному сприймається з різних видових точок. Помилуйтеся цим розкішним видовищем, подихайте свіжим вологим повітрям, прислухайтесь до заспокійливого шуму води, що падає з високості, переливаючись всіма барвами сонячного спектру, - і ви відчуєте, що дійсно торкнулися джерела здоров'я і краси. Однак, більш за все за задумом зодчих, Змія має нагадати відвідувачу відомий міф про початок походу греків проти Трої і про висадку грецьких воїнів на узбережжя Егейського моря біля гори Авлід.
Було безвітряно, кораблі не могли плисти і зупинилися. Вийшли греки на берег, знайшли прекрасну поляну, оточену платанами, де з-під землі било чисте дзеркальне джерело. Тут розвели вогнище і почали приносити жертву богам. У цей час з-під вогнища виповзла величезна змія і на очах воїнів швидко ковзнула крізь гілля платана до горобиного гнізда, де в теплі весело щебетали вісім пташенят. Змія миттєво їх з'їла, а мати горобчиха металася навкруги і жалісно плакала за своїми дітьми. Змія з'їла і її і відразу ж застигла каменем в непорушній позі. Усі воїни-ахейці з жахом, здивовано спостерігали те, що відбувалося, і лише віщун Калхас сказав: "Що це ви всі оніміли, ахеї? Це ж всемогутній Зевс подав нам свій знак. Змія з'їла вісім пташенят, а їх матір дев'яту. Це стільки років ми будемо воювати з троянцями, а на десятому році ми знищимо Трою".
Одначе, слід відзначити, що це лише наше припущення, а справжній зміст і задум Л. Метцеля, що вкладався в цю композицію, нам невідомий, тим більше, що, як уже вище сказано, раніше цей фонтан виривався прямо з каменя.
Праворуч від павільйону "Флора" привертає увагу виконане з гранітних клиновидних каменів арочне склепіння так званого Венеціанського мосту. Міст прикрашають гранітні пілони, між якими звисають важкі ковані ланцюги. Ця споруда, виконана в класичному стилі, прекрасно вписується в навколишній ландшафт, створює своєрідну романтичну картину. Трохи нижче мосту влаштовано дерев'яний шлюз для пропуску води в русло річки Кам'янки. Від павільйону Флори йдемо нижньою алеєю і звертаємо увагу на його протилежний берег. Там химерне нагромадження скель в оточенні різноманітної рослинності створює дивовижні яскраві картини, здається, що їх створила сама природа. Лише при уважнішому огляді можна помітити, що то все - творіння умілих людських рук.
Привертає увагу висаджена на крутому схилі 1986 року, рідкісна в нашій місцевості черемха Маака. На батьківщині, в Приморському краї, її називають ведмежою черемхою. Дерево дуже гарне, квіти її дрібненькі, але їх багато, восени листя набуває незвичайного лимонного кольору.
До нижньої алеї прилягає двохсотлітня діброва - Дубинка, яка тут густо заросла деревами та кущами. Зупинимося біля широкої улоговини у просвітку між деревами. 1987 року цю улоговину засадили барвінком. Це улюблена в Україні вічнозелена трав'яниста рослина, релікт третинного періоду. Навесні вкривається блакитними квітами.
У центрі на Верхній алеї - статуя Гермеса (у римлян - Меркурій). Ця статуя знаходиться в парку з 1800 року, її встановлювали, як і інші статуї, в різних місцях парку і неодноразово реставрували. Гермес - один з найдавніших і найшанованіших богів Греції. Покровитель ремесел, мистецтва, торгівлі, а також подорожніх. Про нього існує багато цікавих легенд. 1 недарма, бо він - знавець магії, астрології. Його називали мудрий, щасливий, миротворець. Вважали, що він охоче допомагав людям, був посередником між богами та людьми. Гомер про нього писав, що він швидкий, як думка, а в міфах ще зустрічається назва "живе срібло".
Коли дивишся на протилежний східний берег, мимоволі привертає увагу величезна брила граніту, що наполовину виступає з води, її назвали Каменем смерті. Ця назва вперше згадується в рукописному нарисі Л. О. Казарінова. Існує навіть легенда про сотні кріпаків, що загинули, коли скеля зірвалася з місця, де її встановлювали. Але при будівництві "Софіївки" цього не могло статися. Архітектор Л. Метцель, який надзвичайно тонко і точно розраховував набагато складніші споруди, в чому кожен має можливість переконатися, оглядаючи парк, не міг допустити такої помилки. Ми вважаємо, що ця брила лежить там, де їй і належить бути, згідно задуму зодчого, недалеко від скелі, яку описав перший поет "Софіївки" С. Трембецький під назвою Левкадської. Скеля ця пов'язана з трагічними подіями, що відбулися в стародавній Греції, зокрема, в житті поетеси Сафо (VІІ-VІ ст. до н. е.). Про неї теж згадує С. Трембецький.
Батьківщиною Сафо був острів Лесбос в Егейському морі. Поетеса організувала гурток із знатних дівчат, де навчала їх музиці, танцям, складанню пісень і назвала гурток "Дім служниць муз". За грецькою міфологією, на цьому ж острові жив простий смертний Фаон. Якось йому довелося перевозити човном богиню кохання Афродіту. З неї він не взяв відповідної платні, і в нагороду богиня дала йому чудодійне зілля, яке перетворило його в юнака-красеня. Усі жінки закохувалися в нього, але Фаон відхиляв їх любов. За версією римського поета Овідія, в Фаона закохалася до безтями Сафо, але він знехтував її почуття, і поетеса у відчаї кинулася в Іонічне море з Левкадської скелі. Левкада (отже, можна припустити, що цей камінь символічно визначає острів Лесбос від "левкас" - білий) - міфічна "біла скеля" на крайньому заході біля входу в підземне царство Аїда.
Розташовану дещо вище Левкадської скелі і острова Лесбос сусідню з ним ділянку називають Кавказькою горою. Цю назву вперше згадує О. Л. Липа (1948 р.) у своїй монографії "Софіївка". До появи цієї праці місцевість вище Левкадської скелі називалася просто кам'янистою ділянкою. Своїм мальовничим рельєфом і нагромадженням великих гранітних брил це місце дійсно в чомусь нагадує Кавказ і логічно пов'язується з міфом про титана Прометея. Після перемоги богів над титанами, Прометей став прибічником людей. Він викрав вогонь з Олімпу, приніс його людям і навчив користуватися ним. Зевс відібрав вогонь у людей і покарав Прометея за непокору богам, звелівши прикувати його до скелі на Кавказі. До того ж орел щодень викльовував йому печінку, але вона виростала знову. Муки Прометея тривали тисячоліття, аж доки Геракл (за згодою Зевса) не вбив орла і звільнив титана. Прометей став одним з найяскравіших образів грецької міфології. Це титан, який ненавидить тиранію, бореться за правду і в ім'я ідеї здатний піти на найжорстокіші тортури. Переказ про Прометея з найдавніших часів привертав увагу поетів та письменників.
Після ґрунтовної роботи над гомерівською "Одіссеєю" ми припускаємо, що Л. Метцель цей кам'янистий берег скоріше створював як берег острова Ітаки, батьківщини славнозвісного Одіссея. Острів Ітака і Левкадська скеля знаходяться в Іонічному морі. Якщо слідувати цьому, камінь, який лежить у воді і символізує, за нашими раніше висловленими припущеннями, о. Лесбос, може і не бути островом Лесбос, який знаходиться в Егейському морі, а швидше може символічно відображати силует того корабля, на якому феакійці доставили сплячого Одіссея на його батьківщину після того, як той дібрався до Феакії з острова Каліпсо. Із міфів відомо, що бог моря Посейдон з дозволу Зевса покарав феакійців за те, що вони вирішили допомогти Одіссею. Після повернення корабля з 52-ма веслярами-феакійцями з о. Ітаки, він накрив корабель з веслярами долонею, і вони навіки перетворилися в камінь. Можливо, звідси пішла назва "камінь смерті". А, можливо, це той острівець Астерида, на якому, згідно з Гомером, женихи Пенелопи, дружини Одіссея, робили засідку, щоб убити Телемаха, сина Одіссея, який відплив з о. Ітаки на пошуки свого батька.
