Сьогодні, безперечно, важко розгадати всі задуми талановитого Л.
Метцеля, який, на нашу думку, в гротах, скелях, джерелах, водоспадах,
окремих каменях і рослинах вдало матеріалізував старогрецькі міфи про
богів і, насамперед, гомерову "Одіссею". Про це свідчить і опис нами
цієї ділянки парку, де камінь, що лежить у воді, можна уявити і як о.
Лесбос, і як о. Астерида, і як камінь смерті корабля феакійців разом з
ними, але ніяк не камінь смерті кріпаків, що будували цей парк, як про
це писали.
За твердженням С. Грози, неподалік від обриву ніби вигладженої скелі
(так він називав Левкадську скелю) у восьмикутній балюстраді на
гранітному постаменті стояла граціозна статуя Купідона (Амура). Під час
свят чи урочистих прийомів гостей тут звучала музика, її звуки
відлунювалися скелями, деревами, водою і розносилися по всьому парку.
При О. Потоцькому, який, на відміну від батька, намагався показати себе
польським патріотом, на Кавказькій гірці (далі острові Ітака), було
встановлено з білого мармуру статую керівника польського повстання 1794
року Тадеуша Костюшка. 1847 року за наказом Миколи І, який тоді
відвідав Умань і "Софіївку", статую Костюшка разом із статуєю
наполеонівського генерала Ю. Понятовського, яку теж установив О.
Потоцький на Єлисейських полях, відправили в Гомель. Натомість, цар
пообіцяв прислати статую своєї дружини Олександри Федорівни, на честь
якої "Софіївку" і почали називати "Царицин сад". І 1850 року ця статуя,
що зображала в бронзі царицю, яка сиділа в кріслі, було встановлено на
Кавказькій гірці. За радянської влади статую цариці як високохудожній
твір відомого російського скульптора В. О. Шервуда, відправили в
Петроградський Ермітаж. 1939 року тут встановили пам'ятник В. І.
Леніну. 1941 року він був знищений німицями. 1964 року на Кавказькій
гірці встановили мармуровий бюст великого сина українського народу Т.
Г. Шевченка на тому самому п'єдесталі, на якому розміщувалася статуя
цариці. У газеті "Уманська зоря" від 29 травня 1964 року опублікували
зображення пам'ятника. Постамент за своїми розмірами був невідповідним
для бюста, і 1965 року виготовили новий гранітний п'єдестал, але бюста
Т. Г. Шевченка так і не встановили, його передали в село Родниківку
1985 року, де він стоїть і зараз.
Продовжуючи іти Нижньою алеєю, ми наближаємося до тераси, яку
називають Бельв'ю, що означає "прекрасний краєвид. Терасу створено
парковою обслугою в 1838-1840 рр. під керівництвом головного садівника
Карла Ферре. Вона являє собою земляний насип на схилі, на якому
влаштовано терасовані доріжки, що піднімаються напівспіраллю від
підніжжя до верхнього майданчика. Звідси відкривається чарівний краєвид
на Площу зборів, Долину гігантів, Великий водоспад та інші незвичайні
місця. 1841 року на великій галявині Дубинка було встановлено Китайську
альтанку. Після цього К. Фетре з парковою обслугою 1842 р. проклав
через діброву доріжку, вимощену цеглою, від тераси Бельв'ю до альтанки.
З назвою терасі не пощастило, комусь спало на думку не художня, а
"Індустріальна" і абсолютно помилкова назва - "Гвинтова гірка". На алеї
тераси Бельв'ю встановлено дерев'яні лавочки. Це прекрасне місце для
відпочинку.
Трохи далі по маршруту відкривається невелика мальовнича долина, яку
називають Звіринцем. 1842 року тут було встановлено огорожу для
утримання тварин, збудовано хлів довжиною біля 20 метрів і завширшки 5
метрів, а також землянка для караульних. З архівних документів відомо,
що 1854 року в Звіринці ще були дикі кози. Але в кошторис Головного
училища садівництва витрати на утримання кіз, а також фазанів, лебедів
і золотих рибок не входили. У столиці визнали, що ця живність "може
задовольнятися доходами училища".
Пройдемо ще кілька кроків і зупинимося біля двометрової статуї на
високому гранітному п'єдесталі. Це знаменитий давньогрецький
поет-драматург Еврипід (біля 480-406 рр. до н. е.). Він зображений у
повний зріст із сувоєм в правій руці і зв'язкою рукописів біля ніг.
Еврипід - автор багатьох драматичних творів. Він перший показав на
сцені людські конфлікти, він вигнав богів із царства розуму як
демонічних істот і засумнівався в ідеальному влаштуванні світу.
Найвідоміші його трагедії - "Олександр", "Медея", "Геракл", "Іполит",
"Вакханки". Антична література замовчує, нічого не повідомляє про
створення статуї на його честь в 5 столітті до н. е., а згадує лише
одну, встановлену посмертно в Афінах (разом із статуями Есхіла і
Софокла" в театрі Діоніса, там, де в свій час було поставлено трагедії
Еврипіда (Хафнер, 1984).
У Софіївку, як розповідали старожили (за повідомленням В. Івашенка -
1895), цю статую привезено в парк із Херсонесу, де її було знайдено під
час розкопок. Саме Іващенко почав називати її Еврипідом. Спочатку
вважали, що статуя зображає візантійського полководця Велісарія
(504-555 рр.), який здобув при імператорі Юстиніані І численні перемоги
над іранцями і вандалами в Північній Африці, а також остготами в
Південній і Середній Італії. Скульптура Еврипіда єдина в парку, яку не
переставляли на інше місце з часу її встановлення 1800 року. 1996 року
всі оригінали мармурових скульптур перенесено в музеї, а на їх місця
встановлено копії з гіпсу та оргскла.
У роботі Г. Хафнера (1984) "Видатні портрети античності"
відзначається, що відомий тільки прижиттєвий портрет Еврипіда, який
передавав його справжній образ і який зберігся в кількох копіях. Копії
статуй Еврипіда Г. Хафнеру невідомі, але помітно велику подібність в
рисах обличчя і особливостях зачіски з портретом Еврипіда, який було
опубліковано в книзі Г. Хафнера і скульптури, що стоїть у парку. Не
виключено, що це єдина в світі статуя Еврипіда.
Проходячи мимо гори Парнас, або тераси муз (про яку розповімо далі),
побачимо джерело, розташоване в затишній відлюдній місцині біля
підніжжя крутого схилу. Назва джерела Гіппокрени (Іппокрени) вперше
зустрічається у С. Трембеиького. За грецькою міфологією, джерело
Гіппокрени з'явилося від удару копита крилатого коня Пегаса (звідси
буквально "кінське джерело") на горі муз Геліконі в Беотії. Джерело, що
має чудодійну властивість натхнення, присвячене Аполлону і музам.
На квадратному п'єдесталі біля джерела 1851 року було встановлено
статую Венери, що купається, яка раніше стояла в гроті Аполлона. Копія
в оргсклі, виконана 1952 року, встановлюється і тепер у святкові дні.
Нижче від статуї із гранітного п'єдесталу ніжно струменить джерельна
вода, яка в будь-яку пору року має однакову температуру. Вода наповнює
бронзову напівчашу, прикрашену декоративним зображенням вужів, і,
переливаючись через її краї, стікає по гранітному підземному каналу в
Нижній став. У цьому місці завжди весело, кожен відвідувач куштує смак
води, а екскурсовод обов'язково прочитає уривок з вірша О. С. Пушкіна:
[c]
И светлой Иппокреной,
С детства напоенный,
Под кровом вешних рос,
Поэтом я возрос.[/c]
С. Трембецький в поемі "Софіївка" називає воду з джерела Іппокрени
підбадьорюючою "королевою вод", яка зміцнює і дає силу. Він у поетичній
формі звертається до всіх із закликом покінчити із згубною звичкою
вживати спиртні напої, які одурманюють свідомість, отруюють організм,
прискорюють загибель людини, та пити джерельну воду. Сам поет прожив
більше вісімдесяти років, і, як стверджують сучасники, спиртних напоїв
не вживав.
Вода в Софіївці справді цілюща, належить до розряду радонових. У
період військових поселень біля входу в парк з боку міста 1847 року
було збудовано лікарню (Маркевич, 1847).
Наступний об'єкт, про який варто розповісти, - Дзеркало Діани та
джерело в ньому. Ця назва гроту вперше згадується в поемі С.
Трембецького, хоча на малюнку В. Аллана 1815р. він зветься
Грот-криниця". Вхід до нього закритий з чисто гігієнічних причин, тому
що із джерела гроту цілодобово раніше поступало в місто, а тепер в
джерело "Залізна рура" біля Головного входу, близько 280 куб. м води.
Збудовано грот в 1796-1800 рр. на підошві кам'янистої гряди. Його стіни
вибито в скелі і викладено з величезних гранітних брил. Як стверджує В.
Івашенко (1895), раніше в гроті стояла статуя Діани з білого мармуру.
Вона ледь освітлювалася невеликою смугою світла, що пробивалася через
люк зверху грота, її відображення в кришталево чистій воді невеликого
прямокутного басейну, вирубаного в центрі гранітного гроту відбивалося,
як в дзеркалі. Звідси і назва - "Дзеркало Діани". Тут бере початок
джерело, яке живить Гіппокрену і Срібні струмочки та "Залізну руру"
біля входу в парк з вулиці Садової.
Але перші історики "Софіївки" С. Гроза і Т. Темері не повідомляють про
статую Діани в гроті. Т. Темері, посилаючись на надзвичайну чистоту та
прозорість води в гроті, зауважує, що С. Трембецький назвав це місце
Дзеркалом Діани. С. Гроза в своєму описі парку захоплено повідомляє, що
через отвір гроту в його басейні відбиваються надзвичайно чудовим
ефектом гілля дерев (Groza, 1843). На відомій гравюрі Аллана, яка була
у французькому перекладі С. Трембецького "Софіївка" (Trembecki, 1815),
в гроті Діани ми бачимо фігуру жінки, що схилилася до води в басейні,
але нема постаменту, на який зазвичай ставили скульптуру. Більш всього
це не скульптура Діани, а результат творчої уяви митця, який прикрасив
грот зображенням вродливої молодої жінки.
Діана - римська богиня рослинності, уособлення місяця. Діану
ототожнювали з Артемідою, тому вона також вважалася богинею полювання і
захисницею диких звірів. Прекрасна, вічно юна Артеміда була незайманою,
і за міфом, любила відпочивати в прохолодних завитих зеленню гротах
подалі від поглядів смертних. Одного разу Актеон полював зі своїми
товаришами в місцях, де відпочивала богиня зі своїми подругами -
німфами. У крутому схилі гори побачив Актеон чудовий грот, завитий
зеленню, біля якого дзвенів прозорий струмочок. Всюди панувала тиша,
спокій і прохолода. Актеон зайшов до грота і побачив там Артеміду, яка,
віддавши свій лук та стріли одній з німф, готувалася до купання.
Помітивши Актеона, що саме заходив у грот, німфи з галасом оточили
богиню, а вона, розгнівавшись, перетворила його в оленя. Він намагався
врятуватися втечею, але його догнали і розтерзали собаки, які завжди
супроводжували Артеміду.
Так загинув Актеон, який порушив спокій Артеміди, єдиний із смертних, що побачив незрівнянну красу дочки Зевса і Латони.
Придивіться уважніше до місцевості, де ви знаходитеся. Створюється
враження, що Л. Метцель відтворив в натурі сюжет міфу про Актеона та
Артеміду. Тут є все: і грот, і прозоре джерело, і тиша, і прохолода, і
спокій.
Піднявшись на ажурний металевий місток, який розміщується поряд, ви
мимоволі зупинитеся, захоплені надзвичайним видовищем, одним з найбільш
вражаючих у парку - Великим водоспадом, головною окрасою парку. Назву
Великий водоспад знаходимо у С. Трембецького, Т. Темері та ін.
Можна годинами милуватися яскравими переливами води, що спадає майже
з 15-метрової висоти, вслухатися в ЇЇ чарівну музику. Важко повірити,
що водоспад - творіння людських рук. 1 лише піднявшись нагору,
побачивши відкритий, викладений з граніту багатоступеневий канал,
перекинутий через нього білий металевий місток, ви помітите, що верхню
частину водоспаду створено штучно. Під водоспадом влаштовано тунель для
алеї, що йде бровкою величезної природної скелі, яка служить підвалиною
для Великого водоспаду. Водоспад видно з багатьох точок огляду і він
виглядає особливо величним і неповторним під час повного водоскиду.
Вода надходить сюди через підземну річку Ахеронт із Верхнього ставу.
Побудовано водоспад в перший період створення парку. Із загальної
зелені дерев, що ростуть біля водоспаду, особливо виділяється своєю
монументальністю ялина звичайна, яка в будь-яку пору року прикрашає цю
місцевість.
Л. О. Казарінов повідомляє, що раніше тут росла ще й береза, легка,
ажурна крона якої була гарним доповненням цієї прекрасно задуманої,
талановито виконаної мистецької картини.
У цьому місці хочеться затримати увагу нашого відвідувача і знову
звернутися до гомерового Одіссея. Річ в тому, що автор цього тексту, як
і його попередники, протягом останніх майже 100 років, вважав, що
Головний Водоспад спадає з витоку підземної річки Стікс. Так писали всі
автори радянських часів, в т. ч. і Г. Ю. Храбан, який перекладав з
французької мови "Путівник по "Софіївці" Т. Темері. Однак наше уважне
вивчення цієї роботи привело до певного відкриття: Т. Темері річкою
Стікс називає русло річки Кам'янки, що протікає від грота Фетіди і
далі, звиваючись між камінням Долини Велетнів, чи країни Кіклопів, якщо
дивитися з дерев'яного містка, сюди на Площу зборів, утворює Нижній
став або Іонічне море. Цікаво, що стоячи на Залізному містку, ми можемо
побачити витоки всіх семи річок, які уявленнями древніх греків,
протікали в підземному царстві Аїда. Вивчаючи їх за міфами, ми дійшли
висновку, що річка, яка тече під землею, називається Ахеронт,
закінчується вона не Мертвим озером, як трактувалося раніше в усіх
виданнях, а Ахеронтійським озером, звідки потім, зливаючись з
бурхливими водами р. Коціти (ріка плачу), вона впадає в р. Стікс, води
якої пливуть у нас під ногами. З Ахеронтійського озера води р. Флегегон
(вогняна ріка) під землею пливуть до фонтана "Семиструмінь", а звідти,
зливаючись з потоками р. Лета (ріка забуття), також впадає в р. Стікс.
Цей вихід видніється в набережній Нижнього ставу, якраз біля статуї
Аполлона Бельведерського. Виходи ще двох підземних річок розташовані
одна проти одної: одна - Океан, витікає з урочища "Звіринець", друга -
Мнемосіна (ріка пам'яті), утворивши басейн навпроти храму "Посейдона",
впадає в Нижній став з Площі зборів, де стоять на набережній дві
гранітні лави.
Назва річки Стікс і ті уявлення, які виникають у людини, що знає
пов'язаний з нею міф, описали С. Трембецький, С. Гроза і Т. Темері.
Стікс (Ненависна) - в грецькій міфології божество, ім'ям якого названа
одна з річок, що сім раз оббігає підземне царство Аїда. Стікс - одна із
найстарших дочок Океана і Тефіди. Під час сварок богів за наказом Зевса
вони, принесені Ерідою, присягаються над водою Стікса. Бог, який
порушив клятву, рік лежить бездиханний, дев'ять років живе далеко від
Олімпу і лише на десятий рік повертається назад. Від шлюбу з Паллантом
Стікс народила Заздрість (Ревнощі), Ніке (Перемогу), Силу (Владу) і
Міць, які завжди супроводжували Зевса. Річками Ахеронт і Стікс похмурий
Харон перевозить померлих в підземне царство Аїда за певну платню. Аїд
- в грецькій міфології володар царства мертвих. Вхід в нього охороняє
жахливий триголовий пес Цербер. Суд над мертвими, які потрапили в
підземне царство, здійснюють сини Зевса - Мінос, Еад та Радаманф. Вони
направляють душі померлих або на Єлисейські поля і Острів блаженних,
або в Тартар. Тартар - в грецькій міфології простір, що знаходиться в
глибині космосу, нижче Аїда. Тартар - це нижнє небо (в протилежність
Олімпу - верхньому небу).
Тепер спрямуємо наші погляди ледь правіше від водоспаду, в Долину г
ігантів - так назвав Т. Темері цю мальовничо прикрашену камінням та
водою місцину. Хоч як пильно вдивлялися б ви в це хаотичне
нагромадження гранітних брил та скель, неможливо помітити нічого
штучного, протиприродного.
Стародавній грецький міф про народження світу живо відтворюється у
нашій уяві, коли перед нами змінюються картини одна за другою. Тут ви
дізнаєтеся про походження Урана та Геї, про те, як з'явився великий рід
титанів та їх молодших братів - циклопів, яким доля судила бездонне
провалля - Тартар.
Нове покоління богів, що розташувалося на вершині Олімпу на чолі з
Зевсом, воювало проти титанів, які розташувалися на горі Остріс на чолі
з батьком Зевса Кроносом. Десять років продовжувалася смертельна битва.
Зевс безперестанку метав у ворогів блискавиці, а його сторукі помічники
кидали в титанів одночасно триста скель, обсипаючи їх ніби хмарою
каміння. Нарешті перемогли титанів, але проти олімпійців повстав рід
гігантів. Для перемоги над ними закликали Геракла, який разом з
Діонісом, що негадане прийшов йому на допомогу, переміг гігантів.
Отже, вашому погляду відкриваються місця колишніх боїв, картина,
створена не в майстерні художника, а відтворена в натурі руками, потом
і кров'ю невідомих героїв - кріпаків Потоцького. Під час улаштування
Нижнього ставу кріпаки, вирубуючи його ложе в гранітній підошві,
перемістили це каміння сюди, розташувавши так, ніби їх дійсно розкидали
під час битв богів і титанів. Розглядаючи цю картину, ми ще раз
дивуємося, захоплюємося геніальністю Л. Метцеля, що зумів так вдало
відтворити в кам'яному хаосі сюжет давньогрецького міфу. Тут художня
виразність досягається композиційним поєднанням малих і великих каменів
в різноманітні групи та розміщенням їх серед природних скель.
Перейшовши через металевий місток, ми потрапляємо на Площу зборів.
Навкруги неї розташовані різноманітні цікаві архітектурні елементи
паркової композиції. Знайомство з одним із об'єктів парку почнемо,
цитуючи дослівно його опис у путівнику Т. Темері (Themery, 1846):
"...Перейшовши через залізний місток, йдемо ліворуч до величезної скелі
і, пройшовши доріжкою, що веде до її підніжжя, через кілька кроків
опинимося під другою скелею, досить своєрідна величина і розташування
якої примушує тремтіти: здається, що вона відривається від гори, яка її
породила, і, ледь зависнувши на двох скелях, що її зупинили, продовжує
котитися і вас роздушить. Охоплені страхом, відходимо і прямуємо до
Площі зборів".
Так описує Т. Темері цей правдоподібно натуральний, ніби самою
природою майстерно споруджений грот. Величезна гранітна брила, вагою
більше 300 тонн, зависла без опори і утримується лише на трьох точках
і, здається, ось-ось впаде.
У сучасних путівниках грот називають Гротом страху та сумніву. Уперше
назву гроту знаходимо в рукописному нарисі Л. О. Казарінова як Грот
страху та недовіри, а потім І. А. Косаревський (1951) називає його
Гротом страху та сумніву. Л. О. Казарінов повідомляє, що в 1910 р. один
з місцевих архітекторів визнав, що камінь цей нестійкий, небезпечний
для життя відвідувачів. Призначили комісію. Вона зробила висновок, що
місце це необхідно загородити, а вхід - закрити. Однак, через деякий
час огорожа постаріла, зруйнувалася і її прибрали, а відвідувачі парку
і до цього часу уважно роздивляються цей незвичайний, єдиний в своєму
роді грот, вражені оригінальним задумом Л. Метцеля та майстерністю, з
якою він зумів створити цю унікальну композицію гранітних скель за
мотивами грецького міфу про Тантала.
Тантал був улюбленцем богів і удостоївся великої честі для смертного:
він відвідував зібрання та банкети богів на Олімпі. Загордився Тантал,
образив богів, і за це його закинули в Аїд. Міфи по-різному пояснюють
провину Тантала:
а) він розголосив людям таємні ухвали Зевса;
б) викрав зі столу богів нектар та амброзію і пригощав ними людей;
в) бажаючи дізнатися, чи всезнаючі боги, нагодував їх м'ясом свого сина Пелопоса тощо.
Про те, як покарали боги Тантала існує дві розповіді. За однією,
Тантал в підземному царстві стояв по горло в воді і мучився спрагою,
але коли він хотів зробити хоч один ковток - води відступала; не міг
вгамувати нестерпний голод: гілля з плодами, що висіли над ним,
відхилялися, коли Тантал простягав руку, щоб їх зірвати.
За іншою версією, Тантал мучився страхом, тому що над ним нависала
скеля, яка колихалася і щохвилини загрожувала зірватися та роздушити
його.
Отже, виходячи із сюжету міфу, ми пропонуємо цей грот іменувати Гротом
Тантала. Слід ще додати, що надійність цієї споруди перевірила сама
природа. У 1838, 1976, 1986 рр., коли в Умані траплялися значної сили
землетруси, грот залишився неушкодженим.
1987 року спеціалісти інституту "Укрпроектреставрація", обстеживши
грот, дійшли висновку, що ця споруда цілком надійна і не становить
ніякої небезпеки для відвідувачів. Там само, поряд нашу увагу
привертають величезні гранітні брили, які оточують Грот Тантала і своєю
незвичайною вигадливою формою зображають то фігуру слона, то шапку
російських князів, яка скоріше відповідає міфу про камінь Сізіфа.
Оглянувши Грот Тантала, повертаємося до центральної частини Площі
зборів. Ця назва вперше зустрічається у Т. Темері. 3. Я. Іванова та Б.
С. Сидорук (1976) висловили своє припущення, що ця назва з'явилася в
період, коли "Софіївка" перебувала у віданні управління військових
поселень. І з цим можна погодитися. Того часу в парку в недільні дні
грав військовий оркестр і шляхетні люди міста збиралися тут, щоб
послухати музику, потанцювати. Але площа створена в перший період
будівництва парку, тому, безумовно, відповідно задуму автора повинна
була б відтворювати, так само, як і всі інші видові ділянки парку,
сюжет якого-небудь міфу. Та, на жаль, в поемі С. Трембецький нічого не
розповів про цей чарівний, завжди пожвавлений куточок парку, звідки
можна спостерігати і за фонтаном Змія, і за Терасою Муз, і за Великим
водоспадом.
Ніяких міфів про Площу зборів не збереглося. В. Іващенко (1895)
зауважує, що всі композиційні ділянки парку спочатку мали назви
класичні, взяті з грецької та римської міфології. "Тепер, - пише він
далі, - ці назви зовсім забуті або їх замінили іншими". Пропонована
праця якраз і є черговою спробою відновити ці класичні назви.
Враховуючи топографію, ми робимо припущення, що творець парку в цій
місцині хотів відобразити один із міфів, а саме Острів блаженних. На
цей острів судді підземного царства Аїда направляли душі праведних.
Острів блаженних в античній літературі змальовується, як країна вічного
щастя. Ще здалеку чується приємний аромат квітів: ніжний запах троянд,
нарцисів, гіацинтів, лілій, фіалок, мирту, лавра, виноградної лози. Там
течуть ріки, прозорі, як кришталь, ласкавий вітерець злегка колише ліс
і в його гіллі, не перестаючи, звучить чарівна пісня. Тут панує вічна
весна і життя проходить в розвагах, прогулянках, приємних бесідах.
Площа зборів обрамлена дерев'яними лавочками, на яких, зручно
влаштувавшись, відпочивають відвідувачі. Знаходиться вона на півострові
овальної форми. У центрі площі привертає увагу басейн, посередині якого
височить величезна гранітна ваза. Вода в басейн надходить підземною
чавунною трубою з Верхнього ставу і тримається на одному рівні, тому що
надмір води відводиться в Нижній став через прокладений під землею
гранітний канал. Улітку вазу прикрашають яскраві квіти, які мимоволі
приваблюють погляди відвідувачів. Коли ж ідеш навкруги цього овального
басейну, то маєш можливість милуватися прекрасними пейзажами, які
послідовно змінюють один одного.
С. Гроза (Groza, 1843), описуючи цей зелений півострів, оповідає, що в
східному напрямку, навпроти басейну, серед липових насаджень розміщено
гранітний вівтар, названий храмом Венери. Вівтар - це граніт 6 ліктів і
22 дюйми довжиною, 5 ліктів і 15 дюймів шириною. Гладенько
вирізьблений, має дві сходинки, а з боків встановлено 6 гранітних
стовпчиків в лікоть висотою. У кожному куті на стовпах встановлені
мармурові вази з прекрасними пишними квітами.
Т. Темері, змальовуючи цей куточок парку трохи пізніше, вже нічого не
згадує про храм Венери, а зауважує, що тут навкруги постаменту, на
якому знаходилася статуя Паріса, в особливих випадках, розміщувалися
музиканти. Копія мармурової статуї Паріса прикрашає це місце і
сьогодні. За весь цей час вона кілька разів реставрувалася, а останній
раз 1988 року.
Підсумовуючи все вище сказане про цю центральну частину парку, можна
припустити, що "Площа Зборів" задумана, створена і названа самим Л.
Метцелем. Адже Гомер, описуючи пригоди Одіссея, розповідає, як після
всіх поневірянь, дякуючи заступництву богів, морська хвиля, нарешті,
викидає його знесилене тіло на острів, де жили феаки, міфічний народ,
що добре знався на мореплавстві і кораблебудуванні. Алкіной - онук бога
Посейдона, мудрий володар феаків, що прихистив Одіссея й відправив, як
ми уже вище згадували, його до Ітаки, зібрав на майдані зборів всіх
знатних людей, які розсілися на дерев'яних лавках та каміннях. Посеред
майдану височів храм Посейдона, а дещо в стороні розміщено храм
Афродіти, про який, як сказано вище, свого часу писав С. Гроза.
Як бачимо, все тут відповідає опису Гомера, і тому надалі ми вважаємо
цю місцевість слід називати Майдан чи Площа зборів феаків, а басейн
Рибок - храм Посейдона, вівтар, на якому стоїть Паріс, доречно називати
Храмом богині кохання Афродіти.
Зупинимося ще на кілька хвилин в цьому місці, щоб розповісти про
спогади старожилів про цю місцевість та познайомитися з міфом про
Паріса.
В. Іващенко (1895) писав: "...Тепер буде доречно привести розповідь
шановної літньої С-ой, старожила Умані, про відкриття саду. Цю
розповідь вона чула ще в молодості багато разів від очевидців цієї
події. У день іменин Софії Потоцької 1800 року її чоловік запросив
багато гостей і з ними всі попрямували в сад. На майданчику, біля
басейну з золотими рибками, стояли намети, в яких все було приготовано
для банкету. Найкрасивіший намет із яскравих східних тканин призначався
для героїні цього урочистого видовища. Увечері, коли гості вже оглянули
сад і намилувалися його красотами і чудесами, було влаштовано
ілюмінацію, і особливо було гарне озеро, в якому відбивалися береги, що
сяяли вогнями.
Але ось на небо виплив місяць і освітив своїм чудовим лазуровим сяйвом
увесь сад, а по озеру рухалася група наяд в білосніжному одязі,
освітлена мерехтливими променями місяця. Коли вони наблизилися до
східців, які закінчувалися у воді, то всі бенкетуючі побачили 12
красунь в сріблястому одязі, прикрашених квітами, з розпущеним
волоссям, вони тримали вінки. У цей час із намету виходить хазяйка, на
ній поверх сукні накинуто манто темно-коричневого кольору з
яскраво-жовтою підкладкою. Вона підходить до одного з чоловіків, що
сидів серед інших гостей, подає йому руку і веде до східців.
Невисокий, трохи сутулуватий, скромно зодягнений Метцель - а це був
він - хвилюється від незвичної уваги, яку виявляють до нього. Коли ж
наяди почали співати кантату, в якій звеличується мистецтво будівничого
саду, то супутник Софії зовсім розгубився. Спів скінчився, німфи вийшли
на берег і увінчали його вінками. Скромний, сконфужений, хвилюючись,
шепелявлячи, він почав відмовлятися від овацій, вважаючи, що він не
вартий їх".
Паріс - троянський царевич, другий син царя Трої та його дружини
Гекуби. Коли Гекуба ще була вагітна, їй приснився страшний сон, ніби
вона народила палаючий факел, від якого згоріла Троя. Провидці пояснили
сон цариці так: син, якого вона чекає, буде винуватцем загибелі Трої.
Коли хлопчик народився, Пріам звелів віднести і покинути його на горі
Іді, сподіваючись, що там його роздеруть звірі. Однак дитя уціліло, бо
його знайшов і виховав пастух. Саме до цього часу перебування Паріса на
Іді античні джерела відносять і знаменитий суд Паріса над трьома
богинями, які сперечалися, яка з них красивіша. На своє весілля з
Пелеєм морська німфа Фетіда запросила всіх богів Олімпу, крім богині
розладу та чвар Еріди. Та прийшла незваною і підкинула яблуко з написом
"Найпрекраснішій". Через це яблуко виникла суперечка між Герою, Афіною
та Афродітою. Богині звернулися до Зевса, щоб він вирішив, кому повинно
дістатися яблуко. Зевс відіслав богинь в супроводі Гермеса на гору Іді
до Паріса. Бажаючи схилити Паріса до себе, Гера пропонувала йому владу
і багатство, Афіна - мудрість і військову славу, Афродіта -
найвродливішу жінку на Землі за дружину. Паріс назвав найпрекраснішою з
богинь Афродіту і віддав їй яблуко. З тих пір Афродіта завжди була
покровителькою Паріса, а Гера і Афіна ставилася до нього вороже.
Найвродливіша в світі жінка, Єлена, була дружиною спартанського царя
Менелая. Паріс завітав до Менелая в гості і підступно звабив його
дружину. Єлена втекла з Парісом до Трої. За переказами стародавніх
греків, тоді й розпочалася Троянська війна, яка тривала з 1194 по 1184
рік до н. е. Існування Трої довів німецький учений Генріх Шліман
(1822-1890).
Син бідного пастора, рано осиротілий, Шліман з дитинства плекав одну
мрію: довести, що змальовані в гомерівському епосі події відбулися
насправді. Г. Шліман здобув самотужки освіту, ставши комерсантом,
розбагатів, вивчив 15 мов, в т. ч. і старогрецьку, а тоді власним
коштом розпочав розкопки в Туреччині на горбі Гисарлик, де, як він
гадав, колись стояла гомерівська Троя. Як відомо, наслідки розкопок
здивували весь світ, бо археолог-самоук довів, що Троя справді
існувала.
З Площі зборів піднімаємося гранітними сходинками вздовж величезної
гранітної брили нагору, по маршруту. Відразу ж зліва нашу увагу
привертає грот, названий I. А. Косаревським (1951) Західним. Грот
створено з рожевого граніту, в ньому влаштовано гранітні лавочки та
столик, - це зручне місце для відпочинку відвідувачів. На жаль, в
первинних літературних джерелах нічого не сказано про його призначення,
але ми завжди були певні, що А. Метцель не міг влаштувати цей грот з
чисто утилітарною назвою, він обов'язково повинен відображати сюжет
якогось міфу. I ось, працюючи над текстом гомерової "Одіссеї", ми
прийшли до глибокого переконання, що цей грот символічно відображає
грот Скілли, або Сцілли, тим більше, що слово "на захід" є в тексті
"Одіссеї" і звучить так "...Камінь скелі, і на самій її середині
печера, темним жерлом направлена до темряви Ереба на захід..." Ереб -
підземне царство Аїда, вхід в яке, як уже раніше ми відмічали,
знаходиться під Левкадською скелею. У цій печері, чи гроті, живе
страшна потворна Скілла, що весь час несамовито гавкає. Це люте
страхіття має дванадцять ніг і шість голів на довгих шиях, а в кожній
пащі - три ряди зубів. До половини сховавшись у глибокій печері, Скілла
виставляє назовні всі свої голови й пильно чигає. Ловить вона
дельфінів, тюленів та інших мешканців моря і, звісно, жодного корабля
не пропустить, не схопивши когось собі на поживу.
Навпроти Скіллиної печери височить друга трохи нижча скеля, під якою
живе страхітлива Харібда, що тричі на день ковтає чорну воду і тричі на
день її вивергає. Отож, якби ми повернулися до Залізного містка, з
якого зайшли на Площу зборів, то десь серед того хаотично розкиданого
каміння можна було б побачити і грот Харібди, і острів Тринакії, і
острів Еола та лестригонів, і навіть поспілкуватися з тінями померлих
і, зокрема, поговорити з привидами Тірессея, Ельппенора, іншими
колишніми друзями Одіссея. Тут же Одіссей бачив тіні Тантала та Сізіфа.
Про всіх цих міфічних героїв ви можете дізнатися, прочитавши "Одіссею".
Пройшовши трохи вгору по алеї, повертаємо крутою доріжкою праворуч і
виходимо на майданчик, вирубаний у скелі по краю крутого обриву. Т.
Темері (Themery, 1846) називає її майданчиком Левкадської скелі. Однак
пізніше В. Іващенко (1895) цей майданчик називає Бельведер, тому що на
ньому деякий час стояла статуя Аполлона Бельведерського, але все ж він
зауважує, що раніше вона іменувалася Левкадською скелею. О. Л. Липа
(1946) це місце, як і всю скелю, називає Бельведером, що в перекладі
українською дослівно означає "прекрасний краєвид", а на Левкадську
скелю чомусь вказує в тому місці, де знаходиться грот Локетек.
Відомий болгарський вчений в галузі зеленого будівництва, доктор
ландшафтного мистецтва Л. 1. Стойчев (1962), використавши дані
монографії О. Л. Липи, пише, що Левкадська скеля - найбільша, дуже
нависає, маючи лише одну точку опори, що створює враження, ніби вона
падає, а під нею знаходиться грот Локетек.
Однак усе це не відповідає дійсності. Працюючи над цим виданням, ми не
мали на меті давати критичний аналіз працям авторів, які описували
"Софіївку" та її історію до нас. Ми лише хотіли підкреслити, що навіть
в монографіях простежується поверхове вивчення самих об'єктів парку, не
кажучи вже про тлумачення їх змісту. У більшості праць про "Софіївку"
ця площадка називається Бельведером.
З поеми С. Трембецького ми дізнаємося, що на цій площадці спочатку,
щоб уникнути випадкового падіння, "з дуба в одязі лісовому, побудовано
залу", тобто альтанку з дерева. Пізніше, як повідомляє С. Гроза, її
знесли для зручнішого огляду. Там само, за його описом, стояла
скульптура старого, про яку ми скажемо нижче.
