У період військових поселень, 1847 року площадку обнесли ажурною металевою огорожею, яка збереглася до нашого часу. З цієї затишної відлюдної площадки можна годинами милуватися красотами Нижнього ставу, переливами іскристими фонтану Змія, павільйоном Флори та іншими чудовими краєвидами. Тому можна погодитися з історично встановленими назвами цього місия - майданчик Бельведер або майданчик Левкадської скелі.
Перед входом на майданчик Бельведер вашу увагу приверне нижня частина Левкадської скелі, яка нагадує профіль людського обличчя. За одними переказами - профіль Л. Метцеля, за іншими - С. Щ. Потоцького.
Оглядовий майданчик на Бельведері прикрашає мармурова антична статуя. У виданні І. О. Косаревського (1951) ця скульптура названа Аполлоном. Природно, що всі інші автори публікацій про "Софіївку", описуючи видове сприйняття цієї статуї на фоні сірого каменю та звисаючої зеленої рослинності, називали її не інакше, як Аполлон.
Т. Темері на плані "Софіївки", поряд з іншими статуями, що збереглися до наших днів, крім двох статуй Аполлона, називає також статую Орфея, яка стояла в Темпейській долині. Про перебування Орфея в цьому місці повідомляє і Л. О. Казарінов, тому і ми надалі будемо називати цю статую Орфеєм. Одна із статуй Аполлона, про яку згадує Т. Темері, стояла в гроті, влаштованому раніше внизу біля Тераси Муз і пізніше засипаному. Повна назва її - "Аполлон Бельведерський" вказана у В. Іващенка (1895), який докладно описав її переміщення по парку. Назва другої статуї, згідно Т. Темері (Themery, 1846) - "юний Аполлон". Вона і тепер стоїть там, де він її описав, - біля гроту Фетіди, і називається "Аполлон Флорентійський".
Під час Великої Вітчизняної війни і німецької окупації більшість статуй було пошкоджено, а деякі з них взагалі пропали. Як свідчать звіти і розповіді Л. С. Кривулька, який був директором парку з 1952 по 1967 рр., від багатьох статуй залишилися лише окремі мармурові уламки. 1952 року їх зібрали і передали Київським експериментально-виробничим реставраційним майстерням. Того ж 1952 року бригада у складі скульпторів Кузнецова, Андрєєвої та мармурівника Земськова частину скульптур реставрувала: Еврипід, Аполлон Флорентійський або юний Аполлон, а також Орфей, якого на той час І. О. Косаревський визначив як статую Аполлона з лірою. Як стверджує Д. С. Кривулько, статую Аполлона Бельведерського склеїли із залишків уламків, а деталі, яких не вистачало, зробивши спочатку зліпки, виготовили з іншого мармуру і таким чином відновили оригінал. Копію скульптури Аполлона Бельведерського з цього оригіналу виготовили 1956 року з органічного скла, але в парк вона так і не потрапила, хоч пройшло вже майже 40 років. 1980 року ми випадково виявили її в одній з установ Держбуду УРСР за підписом на ній, який свідчив про те, що копія виготовлялася для дендрозаповідника "Софіївка".
З архівних документів відомо, що в парк за період з 1846 р. ніякі античні скульптури не надходили, за винятком мармурових бюстів Гомера, Сократа, Платона та Арістотеля, що їх передав парку 1957 року Уманський краєзнавчий музей. До війни вони стояли в Тальнівському парку, в колишньому маєтку графа Шувалова - чоловіка внучки Потоцьких Софії.
Орфея в античному мистецтві зображають, як правило, безбородим юнаком в легкій хламиді з кіфарою в руках. Тут доречно буде розповісти популярний міф про Орфея, тим більше, що внизу під ним лежить у воді гранітна скеля, яка символічно представляє острів Лесбос, а з ним пов'язаний міф не лише про поетесу Сафо, але й про Орфея, про його дивовижну і трагічну історію кохання.
Очевидно, у задумах і планах самого А. Метцеля саме це було центральним в парку місцем, яке символічно означало Левкадську скелю та острів Лесбос, де оспівується романтичне, оповите трагічними легендами кохання.
Цар Фракії Орфей був талановитим співаком. За деякими варіантами міфів, він був сином Аполлона та музи Каліопи. Коли він співав, дерева схиляли до нього своє гілля, річки зупиняли струмінь своїх вод, дикі тварини лягали до його ніг і, оточений загальною увагою, - він співав. Його дружиною була німфа дерева - Еврідіка. Кохали вони одне одного безмірно. Але врода Еврідіки викликала любов не лише у Орфея. Кожен, побачивши її, неодмінно закохувався. Так трапилося і з Арістеєм - сином Аполлона і німфи Кірени. Одного разу він побачив Еврідіку в долині Темпе. Прекраснішої долини немає в усьому світі, а Еврідіка серед лук, ніби вимережених розмаїтими квітами, видавалася ще привабливішою. Арістей не знав, що то дружина Орфея. Інакше, мабуть, залишився б вдома і постарався б забути прекрасну німфу. А так він погнався за нею. Еврідіка втікала. Сталося лихо: її вкусила змія, і німфа померла.
Дуже нещасний був тоді Орфей і зважився на відчайдушний вчинок: вирішив піти в підземне царство. З собою взяв тільки свою чарівну ліру. І цього виявилося досить. Усі були підкорені його грою: Харон перевіз його у підземне царство, а Цербер, навіть сам Цербер, не гавкав! 1 коли Орфей опинився перед володарем підземного царства, він, не перестаючи грати, скаржився, і його скарги складалися в пісні. Здавалося, що в царстві безгоміння запала ще глибша тиша. 1 сталося диво з див: Ерінії, невблаганні, жорстокі, безжалісні Ерінії, заплакали! Аїд віддав Орфею Еврідіку й звелів Гермесові вивести її назад на землю. І ще він сказав, щоб Еврідіка йшла за Орфеєм, а за нею Гермес, тільки Орфей нізащо не повинен озиратися. Пішли вони, дорога вела через довгі темні стежки. Вони були вже майже на горі, коли Орфея охопило нестерпне бажання озирнутися. Він озирнувся - і в ту ж мить втратив її назавжди. Орфей сам вийшов на білий світ. Він повернувся до Фракії, сповнюючи жалібними скаргами гори й долини. Якось уночі він натрапив на дикий, безумний кортеж бога Діоніса, і несамовиті менади розірвали його на шматки. Голова його впала в річку і, вже холодна і нежива, помертвілими устами все ще повторювала ім'я Еврідіки. її винесло аж у море і хвилями прибило до острова Лесбос, де її поховали, а на могилі виник оракул. Вона стала місцем, де оголошувалися пророцтва. Музи, яким Орфей віддано служив усе своє життя, позбирали розкидані частини його тіла й поховали біля підніжжя Олімпу.
Намилувавшись цим чудовим краєвидом, повертаємося назад і, пройшовши праворуч та догори кроків сорок, йдемо вліво по алеї, обсадженій бузком, жимолостями та іншими рослинами.
На цій ділянці парку, яка в цілому тепер називається острів Ітаки, ростуть найрізноманітніші інтродуковані рослини.
Поспішаємо вперед по алеї, нас приваблює все зростаючий шум Великого водоспаду. Ось він відкрився трохи зліва у всій своїй величі. Алея повертає направо, тут стоїть на величезній скелі, яка стрімко обривається вниз, невеликий п'єдестал. Колись тут стояла статуя Амура, виконана з білого мармуру. З оригінала збереглися лише крила Амура. 1996 року вона відлита за фотографіями київським скульптором І. Д. Дідуром з органічних матеріалів і встановлена на своєму місці. Статуя зображає хлопчика, який порозкидав всі свої стріли; тятива, що з'єднувала кінці лука, розірвана. Амур відхилився назад і з досади ламає і свій лук (Амур (Купідон) в римській міфології - бог кохання, відповідно грецький Ерос (Ерот)).
Йдучи вниз по алеї, ліворуч бачимо гранітні сходи, які ведуть до гротів Локетек та Горішок. Вони створені ще в перший період будівництва парку.
Грот Горішок розташований з правого боку. Він ніби завершує композицію Долини гігантів. Назву Горішок вперше зустрічаємо у І. А. Косаревського (1951), хоча короткий опис цього невеликого гроту знаходимо ще у С. Грози. Здається, що величезну гранітну брилу підтримує лише невеликий, порівняно круглий камінь, хоча в дійсності він міцно лежить на природній основі, дякуючи майстерно врівноваженому центру ваги. У гроті Горішок вирубана гранітна лава, а поряд з ним влаштовано штучний триступеневий водоспад; струмки його переливаються, дзвенять і водночас невловимо зникають під хаотично нагромадженим камінням Долини гігантів, ніби соромлячись пишності, навіть грандіозності Великого водоспаду.
Досліджуючи походження назви гроту Горішок", ми, як і у випадку з гротом "Західним", були впевнені, що автори парку, будуючи його, втілювали в нього зовсім інший зміст. На нашу думку, перед нами грот кіклопа Поліфема. На підтвердження цього припущення тут і острівець, який прямо перед нами, якщо стояти на дерев'яному містку лицем до Великого водоспаду і Площі зборів. Далі розкидані гранітні валуни, що нагадують похмурі гори, де окремо в глибоких печерах живуть кіклопи, які живуть самі по собі, дикі і непривітні, не визнаючи ніяких законів, не шануючи навіть олімпійських богів.
Безперечно, ми не маємо можливості описувати до всіх тонкощів перебування Одіссея в гроті Поліфема, але безперечним доказом задуму автора у відтворенні образу власне цього грота, є той загострений, видовжений камінь, що нагадує довжелезну кіклопову палицю, яка лежала біля кошари. Від тієї ломаки Одіссей відтяв чималий кусок і звелів своїм друзям загострити з одного краю та засмалити на вогні. Як відомо із міфу, цим кілком Одіссей потім виколов єдине око Поліфема. Перейдіть місток, поверніть наліво, підійдіть до водоспаду р. Стікс, яка ховає далі свої води серед численного каміння, поверніться ще раз наліво і прямо перед Вами буде гранітний Одіссеєвський загострений кілок, а далі Ви побачите безліч різноманітних гротів, в яких жили кіклопи. Звідси добре видно і грот Локетек, про який скажемо нижче.
Пройшовши трохи ліворуч і вниз, зупиняємося біля гроту Локетек. Про нього згадується у всіх відомих описах "Софіївки", в тому числі і в поемі С. Трембецького. Він зауважує, що цей низький грот влаштований в честь короля Польщі Владислава.
Владислав Локетек був королем Польщі з 1306 по 1333 р., назвали його Локетеком (лікоть) за його невеликий зріст.
Король Локетек зробив багато для зміцнення Польщі. Його діяльність і значення в історії Польщі прирівнювалися до діяльності російського царя Івана III.
Грот Локетек - масивна природна скеля. У ній вибита лавка й встановлено круглий стіл, який є єдиною прикрасою цієї споруди серед каміння. Тут в затишному місці любитель одвічної природи може на самоті помріяти під шум водоспаду і струмка, який в'ється між камінням. С. Гроза (Groza, 1843), описуючи цю ділянку парку, зауважує, що навпроти гроту, в той час росла стара липа, яка своєю тінню посилювала враження безлюддя.
Далі спускаємося алеєю до містка через русло річки Кам'янки, яка, як уже вище сказано, символізує води підземної річки Стікс. Колись тут був дерев'яний місток, але після того, як він, не витримавши ваги групи відвідувачів, що стояли на ньому, звалився разом з ними в річку, його замінили металевим, а 1996 року його обшили деревом. На щастя, того разу все обійшлося благополучно. Та цей випадок свідчить про те, що як би нам не хотілося зберегти парк в первісному вигляді, враховуючи, що кількість відвідувачів усе збільшується, доводиться алеї робити ширшими, укріплювати деякі споруди, а це, безумовно, дещо змінює загальний вигляд парку. Тут доречно процитувати Д. С. Лихачова (1982), який в своїй книзі "Поезія садів" пише: "...Від садів невіддільні, як відділяють тепер, - оранжереї, парники, інколи молочні ферми, банкетні кіоски та концертні зали, "Ермітажі", купальні. Одним словом: сад в кожну з епох охоплював ту чи іншу територію, той чи інший обсяг побутових об'єктів. 1 він настільки тісно пов'язаний з соціальним ладом суспільства, що про повне відновлення саду на ту чи іншу дату, особливо дату його заснування (до того ж закладався сад з розрахунком на майбутнє), нічого і думати. В сучасних умовах не тільки неможливо зібрати сотні садівників, садових робітників, як їх збирали в свій час з кріпаків чи солдат, але неможливо відбудувати і ті будівлі й уявлення про природу, які були у відвідувачів саду в свій час і впливали на їх естетичне сприйняття саду, спонукали збирати в саду типові для свого часу "рідкості", які в наш час, дякуючи простішим відношенням між країнами, в більшості випадків перестали бути такими. Тепер розведення багатьох рідкісних рослин (найрідкісніших для XVII і XVIII ст.) з естетичною метою може здатися недоречним і безглуздим дивацтвом, але не брати до уваги його в садово-парковому мистецтві минулих століть ніяк не можна.
З цього випливає, що повна реставрація садів в тому їх естетичному і пізнавально-ідеологічному аспекті, який був дійсний в свій час і в своїх умовах, просто неможливо. 1 відпочинок був іншим в різні епохи, і "садовий побут" був кожний раз іншим, тісно пов'язаним з соціальним ладом епохи, з тим колом людей, для яких сад призначався, з культурними запитами і естетичними уявленнями свого часу. Садове мистецтво найменше піддається реставрації, якщо під реставрацією розуміти закінчену відбудову саду в його дійовій і адекватній епосу естетичній формі".
І все ж, реставруючи парк до 200-річчя його заснування, відновили, як уже зазначалося, і дерев'яний місток, щоб повніше відтворити, передати атмосферу цього незвичайного куточка "Софіївки". Перед нами - Темпейська долина, багата своєю романтичною історією. Т. Темері в своїх примітках до путівника по "Софіївці" дає опис Темпейської долини, яка знаходиться в Греції і затиснута між горою Олімп і Оссой, а посеред долини несе свої чисті води річка Пеней. Змальовуючи природну красу Темпейської долини, Т. Темері підкреслює, що зазвичай, мистецтво намагається наслідувати природу, але тут - навпаки - природа наслідує мистецтво. У цьому місці Л. Метцель намагався створити прообраз грецької Темпейської долини. Тут, як описує Т. Темері, росли 9 берестів. Можна вважати, що вони алегорично відображали дев'ятьох синів Потоцького. Двоє з них (Костянтин та Микола) померли в ранньому віці, а також і дочка Потоцьких Гелена. Як пам'ять про рано втрачене життя, бачимо гранітний обеліск, який в сучасних путівниках має назву "Усічена колона", хоч Т. Темері і С. Гроза називають її Розбитою або Зламаною колоною.
Біля основи обеліска покладено надмогильний гранітний камінь, який нагадує лева, що спить, а поряд шепоче струмок річки Кам'янки, майстерно розбитий на три окремих маленьких водоспади. Називаються вони "Три сльози" й алегорично виражають смуток матері за трьома померлими дітьми.
Темпейська долина багата символікою, яка повинна навіювати відвідувачам почуття журби та роздумів. Тут екскурсовод повідомить деякі епізоди з біографії С. Щ. Потоцького, які висвітлять історію виникнення парку, допоможуть глибше зрозуміти й осмислити окремі його композиції, зокрема символічну могилу першої коханої дружини Гертруди Кемеровської. Праворуч на гранітному постаменті встановлений мармуровий бюст давньогрецького філософа Платона (427-347 рр. до н. е.).
У парку ви побачите бюсти Платона, Арістотеля, Гомера та Сократа. Як уже повідомлялося, після революції 1917 р. їх забрали з колишнього парку графа Шувалова (м. Тальне, Черкаської обл.), чоловіка внучки Потоцьких Софії. Спочатку вони зберігалися в Уманському краєзнавчому музеї, а 1957 року разом з бюстом "Помираючий Олександр" та скульптурою Аполлона Бельведерського були передані в парк, про що свідчать відповідні документи.
Залишаємо Темпейську долину, і перед нами відкривається одна з найкрасивіших перспектив центральної частини парку - Єлисейські поля. У міфах стародавніх греків Єлисейські поля - це прекрасні луки, оточені густим лісом різноманітних дерев, які легкою тінню покривають співбесідників, коли вони відпочивають на ложі з квітів. Солов'ї та інші співучі пташки пурхають над ними і, ніби снігом, обсипають їх квітами, зібраними на сусідніх луках. Відомий російський мандрівник І. М. Долгорукий, відвідавши Софіївку в 1810р., писав: "Якщо ви хочете мати правдиве поняття про те, що звичайно називають полями Єлисейськими, земним раєм, прийдіть у Софіївку і подивуйтесь в ній генію творчому. Там природа і мистецтво, поєднуючи всі сили свої, створили пречудову картину. Яка гармонійна злагода в дивовижному злитті їх взаємних робіт! Ніщо не може зрівнятися з тим, що тут бачиш: все зачаровує, захоплює. Не думайте одначе, щоб я хотів представити вам красу надуману. Сад цей - один із щасливих і неодмінних наслідків мистецтва людського...". Коли підходиш до цієї поляни, де все дихає затишком, спокоєм, тишею, яку порушує лише спів птахів та ледь чутне струміння річки Кам'янки, чи відтепер - Стікс, - праворуч бачимо гранітний місток, названий чомусь Т. Темері Мостом рослин. Можливо, це пов'язано з тим, що тут найбільш різноманітно свого часу і тепер представлена екзотична рослинність, а літнього часу, як пише Л. О. Казарінов, вздовж алеї по Єлисейських полях виставляли з оранжереї в діжках та горшках також рослини лимонів, апельсинів, кипариси, азалії та ін. По ту сторону мосту на гранітному п'єдесталі встановлено бюст давньогрецького поета Гомера, автора знаменитих "Іліади" та "Одіссеї". Бюст Гомера встановлено на місці, де раніше стояв на мармуровому п'єдесталі бронзовий бюст першого співця "Софіївки" С. Трембецького. Л. О. Казарінов повідомляє, що спереду на п'єдесталі був вигравіруваний вірш Трембецького польською мовою; в перекладі українською він звучить так:
Пливи, струмок, швидким потічком, На дикий камінь поспішай Прощай сказати берегам тінистим, Місця квітучі залишай. Ось і минає день щасливий, Яких так мало маєм ми. Ледь встигне вигулькнуть, Як вже спішить від нас він геть.
За твердженням Л. О. Казарінова, бюст С. Трембецького в 1907 р. був викрадений з парку. Згідно Т. Темері (Themery, 1846), на цьому місці стояла статуя Юзефа Понятовського з білого мармуру, а бронзовий бюст С. Трембецького в той час, знаходився в ротонді, яка мала назву Афінська школа. Ротонди давно немає, але величезні камені, схожі на лави і столи для вчителів та їх учнів, зазвичай, лежать на місці. Л. О. Казарінов, описуючи цю ділянку парку, зауважує, що тут уздовж берега струменя річки Кам'янки росла розкішна алея чинар, які своїм широким лапастим листям, стрункими, правильної форми стовбурами, увінчаними могутньою кроною, створювали чудовий краєвид. На жаль, ця алея вимерзла в 1889 р. Т. Темері сповістив, що тут росла велика кількість тополь пірамідальних.
Біля входу на Єлисейські поля лежить гранітний валун природної форми, а поряд з ним тесана чотиригранна шліфована гранітна колона. Ці два камені випадково виявилися поряд в "Софіївці" і з часом почали називатися композицією "Природа та мистецтво". Вперше таку назву цієї композиції ми знаходимо в рукописному нарисі Л. О. Казарінова: "Ці два камені символізують: один - мистецтво, другий - природу". І всі наступні автори описують ці камені, як спеціально створену в 1796-1800 рр. малу архітектурну форму "Природа та мистецтво".
Намагаючись розгадати призначення тесаної колони, ми уважно вивчили доступні нам літературні й архівні дані про "Софіївку". У поемі С. Трембецького нашу увагу привернула така розповідь: повертаючись з Афінської школи, поет почув гомін недалеко від того місця і попрямував туди. Він побачив великий гурт знесилених, зморених кріпаків, які при допомозі канатів пересували з великим зусиллям довгий камінь, виготовлений із внутрішньої частини скелі, який називається обеліском. А кому він буде поставлений, свідчить напис: "Внук Діони поставив четвертій Хариті". Адам Міцкевич в своєму поясненні до тексту поеми "Софіївка" пише, що Діона, згідно з поглядами деяких поетів - мати Афродіти (Венери), значить Ерот (Амур, Купідон) - бог кохання (син Венери) доводиться Ліоні внуком. Трембецький називає в поемі четвертою Харитею (четвертою грацією) Софію Потоцьку. Далі він оповідає, що цей рівний гладенький камінь лежить в присмерку лісу і колись піде на піраміду, в якої будуть однакові чотири сторони, як у давнину Рим поставив Цестею. У давньогрецькій міфології Харити - три богині (Аглая, Єфросинай, Талія) веселощів та радощів життя, уособлення граціозності, витонченості. З архівних даних нам відомо, що С. Щ. Потоцький дійсно мав намір поставити обеліск в парку на честь Софії. Де Лагард, наприклад, пише, що обеліск Софії виготовлений з одного блоку граніту, і наводить напис грецькою мовою "Кохання - Софії".
Є. Лоєк (1982), посилаючись на архівні документи, оригінали яких зберігаються в Польщі, наводить такий факт: Станіслав Костка Потоцький, родич Потоцьких, просив Софію передати обеліск для колекції в його парк в Біланово. Однак в листі, відісланому з Тульчина 12 березня 1816 р., Софія відмовилася передати обеліск, пославшись на те, що на ньому вибито французькою, грецькою та латинською мовами "Кохання - Софії", і що він зроблений покійним чоловіком для встановлення на подвір'ї палацу "Софіївки". Далі Софія пише, що її син Олександр бажає встановити монумент якнайшвидше, а вона розпоряджатися ним не має права.
С. Гроза (Groza, 1843) пише, що біля дороги від Амстердамського шлюзу до оранжерей лежать два прикритих граніти 15 ліктів і 7 дюймів довжиною, призначених на обеліск Софії Потоцькій. Далі С. Гроза посилається на повідомлення С. Трембецького. Вивчивши ці літературні та архівні дані, ми вважаємо, що перед нами одна з колон, призначених для встановлення обеліску Софії. Це припущення підтверджується і вимірами: висота колони - 362 мм, ширина чотирьох сторін біля основи - по 1020 мм кожна, а ширина чотирьох сторін біля вершини колони - 870 мм кожна. Дві колони, описані С. Грозою, мали спільну висоту 7010 мм, тобто, по 3055 мм кожна. Зіставлення розмірів висоти, також свідчить на користь версії про справжнє призначення цієї гранітної колони.
Піднявши автокраном колону, ми переконалися, що і четверта сторона її також шліфована, але напису, про який писав С. Трембецький, там немає. Тому стверджувати, що це дійсно одна з колон, призначених для обеліску Софії, та що саме про неї розповідав С. Трембецький, ми не можемо. Однак, погодитися, що це спеціально задумана композиція, як пишуть окремі автори, нам здається цілковито абсурдним, бо хоч С. Щ. Потоцький був багатий, все ж він не міг би згодитися на те, щоб тесати для цієї композиції колону з усіх чотирьох сторін та ще й на конус.
Праворуч, в оточенні столітніх сосен на гранітному обеліску встановлено бюст Арістотеля (384-322 рр. до н. е.) давньогрецького філософа та вченого.
Учився Арістотель у Платона в Афінах, потім заснував Лікей (ліцей), або "перипатичну" школу (від грецького "перипатетикос" - проходжуюся). Під час читання лекцій він походжав в Лікеї із своїми слухачами, звідси і назва школи. Представники цієї школи займалися також і конкретними науками, такими, як історія, теорія держави, фізика, географія, астрономія, музика та ін. Вихованцем Арістотеля був Олександр Македонський. Після смерті вченого цю школу біля 34 років очолював Теофраст - один з перших ботаніків стародавнього світу, який створив класифікацію рослин, систематизував накопичені спостереження з морфології та медичного використання рослин.
Прямуючи по алеї вглиб Єлисейських полів, ліворуч на прекрасно спланованому зеленому лужку ви побачите гранітну вазу, яка явно не гармонує з фундаментальним за розміром гранітним п'єдесталом. Відомості про те, що в центрі лужка стояла ваза, прикрашена квітами, знаходимо у В. Іващенка (1895) та у А. О. Казарінова. Але в ті часи, коли В. Іващенко описував парк, тут стояла чотирикутна гранітна колонна, а на ній - бюст С. Трембецького. Однак раніше, як пише В. Іващенко, ця колона прикрашалася вазою з квітами. Праворуч лужка з вазою розташована ділянка каменів різної величини. Камені вкриті мохом, між ними ростуть поодинокі дерева і кущі. Ледь помітні, в'ються між ними без певного напрямку стежки. Ця дика місцевість приваблює своєрідною, ні з чим не зрівняною красою, і ще на початку будівництва парку назвали її Критським лабіринтом. Про нього вперше згадує Т. Темері.
Сюжет цієї картини також взятий з грецької міфології і нагадує легенди про Дедала, Міноса, Пасіфая, Мінотавра, Тесея та інших героїв.
Мудрий цар Мінос (син Зевса та Європи) правив на острові Кріт. Він зумів збільшити свої багатства без завоювань, в основному за рахунок торгівлі. Але щастя в його домі не було. Пасифея, його дружина, народила дитину - напівлюдину, напівбика. Йому дали ім'я Мінотавр. Жив він у підземному лабіринті, побудованому Дедалом, куди йому приносили в жертву (щорічно або раз за кілька років) сім юнаків та дівчат, яких присилали з Афін як податок Міносу в знак спокути за вбивство сина Міноса в Аттиці. Афінський царевич Тесей вирушив на Кріт разом з юнаками і дівчатами, яких посилали в жертву Мінотавру. Дочка царя Міноса Аріадна, побачивши Тесея, закохалася в нього, тому таємно від батька дала йому гострий меч та клубок ниток. Коли Тесея і всіх приречених на розтерзання ввели в лабіринт, він прив'язав біля входу кінець нитки і пішов по заплутаних, безкінечних переходах лабіринту, з якого неможливо було знайти вихід і повернутися. Все далі йшов Тесей і нарешті прийшов туди, де знаходився Мінотавр. У страшному двобої переміг герой Мінотавра і по ниточці клубка вийшов з лабіринту і вивів всіх афінських юнаків та дівчат.
Тепер треба було потурбуватися про рятунок від гніву Міноса. Поспішивши на пристань, афіняни прорубали днища у всіх кораблів критян, щоб не було їм на чому кинутися за ними в погоню, і на своєму кораблі вирушили додому до Афін. Аріадна таємно від батька теж відправилася з ними. На зворотному шляху вони зупинилися на острові Наксос, і там Аріадну викрав закоханий в неї Діоніс (за іншою версією - її залишив там Тесей). Засмучений Тесей відправився далі, забувши змінити вітрила, як було домовлено з батьком, - і це стало причиною загибелі старого царя Егея, який у відчаї кинувся в море, коли побачив чорні вітрила замість білих, що свідчило про смерть сина. З тих пір море це почало називатися Егейським.
Йдучи алеєю мимо Критського лабіринту, ви милуєтесь молодим деревцем магнолії кобус, а зліва - тюльпанове дерево, що почало вже квітувати. Ви наблизилися до берега річки Стікс: весело дзюркотить її вода, виблискує, переливається під променями сонця. А на протилежному боці біля підніжжя крутого схилу мальовничо розрослися висаджені тут кущики борщівника з великим різьбленим листям та білими зонтиками квітів рудбекії, підбіла - всі вони чітко виділяються на фоні підстрижених газонів. А далі, праворуч по маршруту - штучно зрощені три дерева тополі білої, які, на превеликий жаль, вже відмерли. В народі називають їх "сімейним деревом" і пов'язують з історією сім'ї Потоцьких. Але більш всього, ці дерева спочатку не мали ніякого відношення до них. І лише пізніше, коли загинули дев'ять берестів, що раніше росли біля Розбитої колони, їх символіку механічно перенесли на тополі і навіть в путівниках називають "сімейним деревом".
Відразу ж за тополями розташований об'єкт, який С. Трембецький у своїй поемі назвав Афінською школою. Тут представлена зовсім інша, ніж на ділянці Критського лабіринту, композиція із гранітних брил. Придивіться уважно, і ви побачите, що величезні камені викладені ніби рядами і нагадують столи і лавки для учнів. За описом парку Т. Темері, десь тут стояла ротонда (кругла в плані будівля, зазвичай, увінчана куполом). У ній на той час стояв бюст С. Трембецького.
Ідучи далі алеєю, що проходить берегом річки Кам'янки, де гранітні брили Фінської школи різко контрастують із соковитою зеленню різноманітних рослин, які облямовують обидва береги, ви наближаєтесь до нового, ще більш захоплюючого, незвичайного краєвиду. Прямо перед вами відкривається два водоспади: один відразу тут, біля ваших ніг, другий - більш грандіозний і ефектний - далі. У цьому місці Вам розкажуть про композицію Чортів міст, яка була споруджена тут в перший період будівництва парку на честь легендарного переходу О. В. Суворова через Альпи. Композиція Чортів міст зруйнована під час повені 1980 р. і відновлена лише 1995 року О. В. Суворов жив в селі під Тульчином, бував на прийомах у С. Щ. Потоцького, доброзичливо ставився до його одруження з Софією і сприяв йому. Треба думати, що на честь цієї дружби і був створений цей символічний міст.
Проминувши звужену, замкнуту двома гранітними валунами частину алеї, ви вийдете на майданчик, посеред якого лежить камінь, схожий на черепаху. Т. Темері пише, що саме тут Софія пригощала Олександра 1 чаєм.
Праворуч побачите найбільший, висічений у природній скелі грот. Його назву Левовий або Громовий вперше зустрічаємо у Т. Темері. Грот здається створений самою природою. Вхід до нього розділений на дві половини гранітною, грубої форми підпорою, яка ніби підтримує його і надає йому цілком природного вигляду. Грот виконано настільки майстерно, що лише зайшовши до середини і побачивши в окремих місцях оброблені ділянки, ви переконуєтесь, що його створили людські руки. Він досить просторий, по ньому можна вільно прогулятися, обійти навколо гранітного шліфованого круглого столу. Недалеко від входу на правій стіні ще залишилися ледве помітні видовбані в стіні два рядки польською мовою, які належать, як стверджує А. Міцкевич, самому С. Щ. Потоцькому: "Забудь тут пам'ять про нещастя і прийми щастя віще, якщо ж ти щасливий, так будь ще щасливішим".
Там само в правому кутку гроту влаштований невеликий водоспад, гомін якого, очевидно, і став приводом для назви гроту Левовий або Громовий. Вода раніше поступала в грот по гончарній трубі, навколо якої були прокладені три порожні труби такого ж діаметру. Таке влаштування створювало своєрідну акустику, яка підсилювала шум води. У повоєнний період під час ремонту гончарні труби замінили азбоцементними більшого діаметру, і звуковий ефект, як стверджують старожили, дещо зменшився. С. Гроза, описуючи "Софіївку", називає цей грот гротом Каліпсо. Мабуть, він скористався малюнком В. Аллана 1815 року, на якому цей грот названо гротом Каліпсо. Ця назва, на нашу думку, більше інших відповідає задуму зодчого, про що свідчить міф про німфу Каліпсо та мандри Одіссея.
Після довгих поневірянь та пригод хвилі викинули напівживого Одіссея на піщаний берег острова Огігії. Його знайшла німфа Каліпсо, яка жила в прекрасному гроті; навкруги росли кипариси, тополі, осики, сосни, кедри і платани. Весь грот заріс виноградною лозою, а з його стін звисали стиглі грона винограду. Із чотирьох джерел текли срібні струмені, а вічнозелені луки пахнули фіалками. Каліпсо поїла Одіссея нектаром і годувала амброзією. До нього швидко поверталися сили і здоров'я. Божественна рятівниця обіцяла йому безсмертя, вічну молодість і просила, щоб він став її чоловіком. А він цілі дні просиджував на березі моря і дивився в сторону рідної Ітаки.
На восьмий рік цього любовного полону несподівано з'явився посланець богів, Гермес. Він увійшов до печери. На вогнищі горіло смолянисте кедрове дерево. Каліпсо поралася біля кросен і співала. Побачивши посланця Олімпу, вона замовкла. Покірно вислухала веління Зевса і, не поспішаючи, пішла до моря шукати Одіссея. Каліпсо розповіла про наказ Зевса готуватися до повернення. Вона маленька, незначна німфа, не може опиратися волі Зевса, але все ж благала Одіссея не залишати її. Та бажання повернутися на батьківщину було занадто великим, і Одіссей негайно взявся споруджувати пліт. Через кілька днів Каліпсо, давши йому харчів на дорогу, попрощалась з ним, а Одіссей, відштовхнувшись веслом від прибережної скелі, віддався волі лагідних хвиль та вітрів.
Перед гротом був встановлений гранітний п'єдестал, на якому, як стверджує Т. Темері, красувалася статуя незрівнянної богині кохання Венери. Але 1936 року її, як і інші статуї, покалічили. Після реставрації статую Венери поставили в гроті, який на відміну від інших об'єктів, нагадує своїми чіткими класичними архітектурними формами вхід в античний храм.
Спочатку цей грот називався гротом Фетіди, та коли туди перенесли статую Венери - то за ним закріпилося її ім'я. Цій споруді багато уваги приділив в своїй поемі С. Трембецький. Посилаючись на пояснення самого Л. Метцеля, чому цей грот присвячений Фетіді, поет у віршованій формі передає міф про Фетіду та Пелея.
Фессалійський герой Пелей підстеріг морську німфу Фетіду і після довгої боротьби, під час якої вона оберталася в змію, лева, вогонь, воду, оволодів нею. Це на їх весіллі богиня розбрату Ерінія підкинула золоте яблуко з написом "Найпрекраснішій", яке спричинило події, що привели до Троянської війни.
Від союзу Фетіди та Пелея народився Ахілл (Ахіллес). Фетіда, бажаючи зробити сина безсмертним, купала його в священних водах Стіксу. Вразливою залишилася лише п'ятка, за яку тримала його мати, коли купала в підземній річиі. Розлучившись з Пелеєм, Фетіда продовжувала піклуватися про сина. Щоб врятувати Ахілла від участі в Троянській війні, вона, переодягнувши його в жіноче вбрання, сховала на острові Скирос. Лише завдяки хитрощам Одіссея вдалося розпізнати Ахілла, і він відправився під Трою, де йому судилося загинути.
Отже, ви помітили, що скульптури парку в минулому не раз переміщалися з місця на місце. Це дає підставу вважати, що вже в перші 50 років початкове смислове значення багатьох паркових композицій, мармурових скульптур, дерев, алей, ставків, фонтанів і навіть квітів було втрачене. Д. С. Лихачов (1982) зауважує, що з середини XIX ст., сади починають сприйматися як архітектурні споруди, здатні викликати переважно архітектурні враження. Тому садове мистецтво, обмежене віком дерев та кущів, поступово втрачає свої зв'язки з естетичними формаціями минулого в руках реставраторів і садівників-практиків. Вони не завжди прагнули "прочитати" сади як іконологічні твори, а відновлюють їх як формальні набори різноманітних елементів "зеленої архітектури".
"Утрата уміння, - пише далі Д. С. Лихачов, - "читати" сади ніби якісь іконологічні системи та сприймати їх в світлі "естетичного клімату" епохи їх створення пов'язано з тим, що за останні приблизно сто років занепала здатність іконологічних сприймань і елементарні знання традиційних символів і емблем взагалі. Не будемо торкатися питання, чому відбулося це падіння, але одну з причин легко вказати: це скорочення класичної і теологічної освіти. Сприйняття ж іконологічної системи садів особливо складне тому, що в садах частіше, ніж в інших мистецтвах, прихована утаємничена символіка, приховані іконологічні схеми. Узяти хоча б такий приклад. Усім відомі радіальні розміщення алей, знаменита трипроменева композиція садів Версаля. Але дуже мало кому з відвідувачів Версальського парку відомо, що це не просто архітектурний прийом, який розкриває внутрішні краєвиди саду і види на палац, а певна іконологічна схема, пов'язана з тим, що Версальський парк був призначений прославляти "короля-соние" - Людовіка XIV. Алеї символізували собою сонячні промені, які розходилися від центру палацу, точніше -від спальні короля, від його ложа або від площі із статуєю Аполлона, такої собі іпостасі не лише сонця, але самого "короля-сонця".
Д. С. Лихачов відзначає, що "квіти нічого не викликають у нас, крім зорових і дуже рідко нюхових чи духмяних відчуттів, їх символіку ми згадуємо нечасто, та й то лише принагідне, мимохіть. Статуї в садах для нас лише мовчазні, гарні прикраси, які нам нічого не говорять. Зустрівши в саду статую Вольтера, ми б не надали ніякого значення тому, що вона поставлена в саду і неодмінно у гроті. Можливо, побачивши статую Флори, ми б здогадалися, що вона має якесь відношення до саду, до його рослинності, але не змогли б в сукупності оцінити значення садових скульптур. Рідко хто з відвідувачів Петергофа надасть велике значення тому, що найбільший і наймогутніший фонтан зображає біблійного Самсона, який роздирає пащу лева, і зацікавиться тим, яке відношення мають до нього всі інші скульптури каскаду. Наше художнє мислення розучилося не лише розуміти, але й цікавитися символічними і алегоричними значеннями квітів, дерев, скульптур, фонтанів, змістом алей, доріжок, стежок, "зелених кабінетів", алегоричним значенням ставків, їх форм і розташування. Саме тому під час спрощеної архітектурної перебудови в м. Пушкіне Старого саду в 60-70 рр. нашого століття з такою легкістю розпрощалися з Трьохлунним ставом, звільнили Верхню ванну від дерев, що тісно оточували її і довільно розставили старі статуї, нічим не обгрунтувавши їх поєднання, не рахуючись із змістом, який вони повинні були виражати". Тут ми процитували Д. С. Лихачова, щоб підкреслити, що і "Софіївка" за минулі двісті років з часу заснування перетерпіла багато змі
